— Аз ними що буде? — слабо запитала Зоня, немов тая мучениця, поглянувши на него, та разом з тим якби зовсім і не здивувавшись його порадою.
Раскольніков дивно поглядів на неї.
Він усе вичитав в однім її погляді. Отже дійсно у неі самої була вже тая думка. Може бути нераз вже і направду обдумувала вона в розпуці, як би за одним заходом покінчити, і то так направду, що тепер майже і не здивувалась над його радою. Навіть жорстокости слів його не завважала (змислу докорів його і окремого погляду його на її нечесть, вона, очевидно, також не завважала, і се він бачив). Але він зрозумів вповні, до якого дивоглядного болю розшарпала її, і вже давно, думка про безчесне і постидне її положення.
— Що-ж, що-ж могло би, — думав він, — до сеї пори повздержати її готовість покінчити за одним заходом?
І що лиш тепер порозумів він вповні, чим були для неї отсі бідні, маленькі діти-сирітки, і отся безталанна, півбо-жевільна Катерина Іванівна, з своїми сухотами, з товченням об стіну головою.
Та не менше йому знову також було ясно, що Зоня з своїм характером і з тим будь-що-будь образованиям, яке вона дістала, ніяким світом не могла так оставатись. Все таки для него становило питання: длячого вона так надто довго могла оставатись в тім положенню і не зійшла з розуму, коли вже не в силі була кинутись у воду? Очевидно, він розумів, що положення Зоні случайне явище в суспільности, хоч на нещастя далеко не одиночне і не виключене. Все-ж таки та сама случайність, та дрібочка образования і ціле її попереднє життя могли би, здається, відразу убити її при першім кроці на мерзкій отсій дорозі. Що-ж піддержувало її? Адже-ж не розпуста? Весь отсей сором очевидно дотронувся її тільки механічно; справдішня розпуста ще не дібралась ні одною каплею до її серця — він се бачив; вона стояла перед ним на яві...
— їй три дороги, — думав він, — кинутись в канал, попасти в дім божевільних, або ... або наконець, кинутись в розпусту, що задурює юзум і каменить серце.
Остатня думка була йому найбільше всего відражаючою; тілько він був вже скептик, він був молодий, утопіст,
ОТЖЄ ЖОРСТОКИЙ, ТОЖ І НЄ МІГ ВІрИТИ, ЩО ПОСЛІДНИЙ ВИХІДі
то є розпуста, був найімовірнійший.
— Та хіба-ж се правда, — закликав він про себе, — чи справді і се сотворіння, що схоронило мимо всего чистоту духа, свідомо дасться втягнути наконець в тую мерзку, во-нючу яму? Або може се втягнення вже почалось, і може тому лиш вона і могла витерпіти до сеї пори, що гріх вже не здається її так відражаючим? Ні, ні, се не може бути! — покликував він, як передше Зоня: — ні, від каналу повздержувала її до сеї пори думка про гріх, і вони, ті... А що вона до сеї пори не зійшла ще з розуму... Але хто-ж сказав, що вона не зійшла ще з розуму... Хіба-ж вона при здоровім розсудку? Хіба можна таке говорити, як вона говорить? Хіба дри здоровім розсудку можна так судити як вона? Або чи можна так сидіти над погибіллю, простр над вонючою ямою, в котру вже її втягає, і махати руками, і уха затикати, коли їй заговорять про небезпеку? Що вона, чи не чуда жде вона? І навірно так. Хіба-ж все те не признаки помішання?
Він уперто задержався на отсій думці. Сей вихід йому більше подобався, ніж всякий инший. Він почав уважнійше вдивлюватись в неї.
—Так ти отже дуже молишся Богу, Зоню? — запитав він її.
Зоня мовчала, він стояв коло неї і ждав відповіди.
— Що-ж би я без Бога та була? — живо, рішучо прошептала вона, окинувши його бистро заіскреними нараз очима, і кріпко стиснула рукою його руку.
—Ну, так і є! — подумав він, а відтак запитав: — А тобі Бог що за се робить?
Зоня довго мовчала, начеб не могла відповідати. Слабенька грудь її ціла филювала від зворушення.
— Мовчіть! Не питайте! Ви сего не годні!... — скрикнула вона нараз, остро і гнівно поглядаючи на него.
> — Так і є! так і є! — повторяв він раз-по-раз про себе.
— Усе робить! — живо прошептала вона і потупилась знову.
— Ось і вихід! Ось і обяснення виходу! — рішив він про себе, з жадною цікавістю приглядаючись її.
З новим, дивним, майже хоробливим чувством вглядався він в се бліденьке, худощаве і неправильне, гранчасте личко, в сі покірливі, голубі очі, що могли блищати таким вогнем, таким суворим, енерґічним гнівом, в отеє маленьке тіло, що ще дрожало від обрушення і гніву, і усе те здавалось йому чим раз більше і більше дивним, майже неможливим.
— Юродива! Юродива! — твердив він про себе.
На комоді лежала якась книжка. Він кождий раз, переходячи взад і вперед, бачив її; тепер же взяв і поглядів. Се був Новий Завіт в великоруськім переводі. Книжка була стара, зужита, в шкірянім переплеті.
— Се звідки? — крикнув він їй через кімнату.
Вона стояла заєдно на тім самім місці, три кроки від стола. ,
— Мені принесли, — відповіла вона, мов би знехочу і не споглядаючи на него.
— Хто приніс?
— Лизавета принесла, я просила.
— Лизавета! Дивно! — подумав він.
Усе у Зоні ставало для него чим раз дивнійшим і чуднійшим з кождою мінутою. Він переніс книгу до свічки і став перебирати картки.
— Де тут про Лазаря? — запитав він нагло.
Зоня уперто гляділа в землю і не відповідала. Вона стояла трохи боком до стола.
— Про воскресения Лазаря де? Відшукай мені, Зоню. Вона скоса глянула на него.
— Не там шукайте... в четвертім євангелії... — суворо прошептала вона, не наближаючись до него.
— Найди і прочитай мені, — сказав він, сів, сперся ліктями на стіл, підпер рукою голову і понуро звернувся в бік, приготовившись слухати.
Зоня нерішучо підійшла до стола, недовірчиво вислухавши дивне бажання Раскольнікова. Все-ж таки взяла книжку.
— Або ви не читали? — запитала вона, глянувши на него через стіл зпідлобя. Голос її ставав чим раз більше суворий і строгий.
— Давно ... Коли учився. Читай!
— А в церкві не чували?
— Я... не ходив. А ти часто ходиш?
— Н-ні, — прошептала Зоня. ( Раскольніков усміхнувся.
— Розумію ... Може і батька завтра не підеш хоронити?
—Піду. Я й минувшого тижня була... панахиду служила.
— По кім?
По Лизаветі. ЇЇ топором убили. Нерви його роздразнялись все більше і більше. Голова починала крутитись.
— Ти з Лизаветою в приязни була?
— Так ... Вона була праведна... вона приходила рідко ... ніяк було. Ми з нею читали і... говорили. Вона Бога узрить.