Передумавши усе те тепер і готовлячись до нового бою, він почув нараз, що дрожить, — і навіть обрушення закипіло в нім при думці,'що він дрожить зі страху перед ненависним Порфіром Петровичем. Найбільш відражаючим було для него стрітитись з отсим чоловіком знову: він ненавидів його без міри, безконечно, і навіть боявся, щоб своєю ненавистю як-небудь не зрадив себе. І так сильне було його обрушення, що зараз застановило дрощ; він приготовився увійти з холодним і зухвалим видом і дав собі слово: по ложности як найбільше мовчати, дивитись лиш і слухати; бодай хоч на сей раз всіми можливими способами побідити хороб-ливо-роздразнену свою натуру.
В ту саму хвилю його покликали до Порфіра Петровича. Показалось, що тепер якраз Порфір Петрович був в кабінеті сам оден. Кабінет його — була то кімната ні велика ні мала; стояли в ній: великий стіл до писання перед диваном, обитим цератою, бюро, шафа в куті і кілька крісел, — самі казенні меблі, з жовтого, політурованого дерева. В куті, в задній стіні, чи ліпше сказати в гіерегородці, були зачинені двері: там дальше, за перегородкою мусіли бути ще якісь кімнати.
При вході Раскольнікова Порфір Петрович зараз притворив двері, в котрі той увійшов, і вони остались на самоті. Він стрітив свого гостя, о скільки можна було бачити, з найвеселійшим і найпривітливійшим видом і що лиш кілька мінут опісля Раскольніков до деяких знаках завважав в нім якби заклопотання, — начеб його відразу збили з толку, або застали на чімсь дуже укритім і тайнім.
— А, ваша милість! Ось і ви ... в наших краях... — почав Порфір, простягаючи йому обі руки. — Ну, сідайте-ж, батюшка! Але ви, бути-може не любите, щоби вас називали милістю і... батюшкою, — оттак tout court? За фаміліяр-ність, будьте ласкаві, не гніватися... Ось сюди, добродію, на диванчик.
Раскольніков сів, не зводячи з него очей.
"В наших краях", вибач за фаміліярність, француське слівце "tout court" і т. д., і т. д., все те були признаки характеристичні.
— Він однакож мені обі руки наставив, та ні одної на-
правду не дав, відтягнув в 'пору, — блиснуло в нім підозрі-ваючо.
Оба слідили оден за другим, але як тілько їх погляди стрічались, оба з скорістю блискавки відводили їх оден в}я другого.
— Я вам приніс отсю записку... про годинник, бачите____от вона. Чи так написано, чи ще раз переписувати?
— Що? Записка? так, так... не безпокойтесь, цілком як слід, — промовив, мов би спішучи кудись, Порфір Петрович і коли вже сказав се, взяв папір і переглянув його. — Так, цілком як слід. Більше нічого і не треба, — потвердив він тим самим поспішним тойом і положив папір на стіл.
Потім, через мінуту, коли вже говорив про що инше, взяв його знову зі стола і переложив до себе на бюрко.
— Ви, здається, говорили вчера, що хотіли би запитати хмене ... по формі... про моє знакомство з сею ... убитою?
— почав наново Раскольніков. — Ну, чого-ж сказав я здається? — блиснуло в нім напрасно. — Ну, чого-ж я так непокоюся тим, що вставив отеє "здається"? — шибнула в нім зараз таки друга думка мов блискавка.
І він нараз почув, що недовірчивість його, від одного лиш зіткнення з Порфіром, від двох лишень поглядів, уже розрослася в млі ока, в чудовищні розміри ... і що се страшно небезпечне: нерви роздразняються, зворушення змагається. "Біда! Біда!... Знов проговорюсь".
— Но-но-но! Не безпокойтесь! Нам не спішно, не спішно, добродію, — воркотів Порфір Петрович, проходжуючись нзад і вперед довкола стола, та якось ніби б^з всякої ціли, начеб кидаючись то до вікна, то до бюра, то знову до стола, то уникаючи підозріваючого погляду Расколь|нікова, то знову задержуючись і глядячи на него просто в лице. Незвичайно дивною ^здавалась при тім його маленька, товстенька і кругла стать, начеб галочка, що точиться на всі боки і за-Газ відскакує від всіх стін і кутів.
— Маємо час, добродію, маємо час!... А ви курите? Маєте при собі? Ось вам, добродію, цигаретка, — тягнув він дальше, подаючи гостеви папіроску. — Знаєте, я принимаю вас тут, бо моя, бачите, кватира також тут, за перегородкою ... казенна, мусите знати, я тепер якийсь час жию даром. Поправки треба було г/т деякі зробити. Та тепер майже усе готове... безплатна кватира, знаєте, се славна річ,
— а? Як ви думаєте?
— Так, славна річ, — відповів Раскольніков, трохи не насмішливо дивлячись на него.
— Славна річ, славна річ... — повторяв Порфір Петрович, начеб задумавшись про щось цілком инше. — Так! славна річ, — ледви не скрикнув він, та нараз впялив очі в Раскрльнікова і станув на два кроки від него.
Се часте, недорічне повторювання, що казенна кватира славна річ, низькістю своєю стояло надто в суперечности з поважним, задумчивим і загадочним поглядом, котрий вліпив він в свого гостя.
Все-ж таки се ще більше піддмухало гнів Раскольніко-ва і він вже не міг повздержатись від насмішливого і доволі необачного визову.
— А знаєте що, — запитав він нараз, майже аж зухвало глядячи на него і якби любуючись своєю зухвалістю, — адже є здається, таке юридичне правило, такий звичай юридичний — для всіх можливих слідчих урядників — зразу починати здалека, від дрібниць, або навіть від серіозного, та тілько цілком посторонного, щоби, так сказати, осмілити, або ще ліпше, забавити підсудного, приспати його осто-рожність і опісля нараз, ненадійно тарахнути його в саме тімя яким небудь страшним і небезпечним питанням; чи не так? Про те, здається, в усіх приписах і поучениях до сеї пори свято у поминається?
— Правда, правда... Що-ж, ви думаєте, се я вас казенною ось кватирою ... того... з?
І сказавши те, Порфір Петрович прижмурив очі і підморгнув; щось веселе і хитре перебігло по його лиці, зморщ-ки на чолі вигладились, очка звузились, черти лиця розтягнулись, і він нараз залився нервовим, довгим сміхом, трясучись цілим тілом і просто глядячи в очі Раскольнікова. Сей засміявся зразу сам, правда, лише на силу, але коли Порфір, побачивши, що і він також сміється, заходився вже таким реготом, що аж посинів, то відраза Раскольнікова нагло перемогла всю осторожність: він перестав сміятись, насупився і довго та ненависно глядів на Порфіра, не зводячи з него очей за весь час його довгого сміху, що начеб з заміром не хотів скінчитись. Неосторожність була впрочім явна і з обох сторін: виходило, що Порф;р Петрович начеб сміявся в очи над своїм гостем, котрий, принимає сей сміх з з ненавистю і дуже мало робить собі з того.