Сей Андрій Семенович був вяленький і золотушний чоловік, малого росту, служив десь там і був незвичайно біловолосий, з заличками в виді котлєтів, котрими він дуже пишався. Надто ще у него майже постійно боліли очи. Серце у него було доволі мягке, але бесіда вельми самоувірена, а инший раз над міру навіть смілива, що — в порівнанню до невеличкого його росту, — майже завсігди виходило смішно.
У Амалії Іванівни він належав впрочім до числа досить порядних комірників, то є не упивався і за кватиру платив правильно. Мимо всіх тих прикмет, Андрій Семенович в дій-сности був дурненький собі чоловічок. А причіпився він до поступу і до "молодих поколінь наших" — задля страсти. Се був оден із того безчисленного і ріжнородного лєґіона дурачків, недоварених голов і недоучених самодурів, що то душком пристають доконче до наймоднійшої в ходу ідеї, щоб зараз споганити її, щоби в одну хвилю скарикатурува-ти всьо, чому вони часом навіть найщирійше служать.^
Впрочім Лебезятніков, мимо того що був навіть вельми лагідний, також починав почасти нетерпіти свого комірника і давного опікуна Петра Петровича. Склалось се з обох сторін якось відразу і взаїмно. Як не був простенький собі Андрій Семенович, то все таки почав він потрохи помічати, що Петро Петрович його дурить і тайком ним погорджує, і що не "такий-то, далеко, сей чоловік". Він було попробуваг йому виложити систему Фурієра і теорію Дарвіна, але Петро Петрович, іменно послідними часами, почав слухати якось вже надто насмішливо, а від кількох днів таки аж став кепкувати. Діло в тім, що він інстинктовно починав міркувати, що Лебезятніков не лиш нікчемний і дурненький собі чоловічок, але може бути і брехун, і що ніяких зовсім не має він звязей хоч трохи зиачнійших, навіть в своїм кружку, а тільки чув дещо з третих рук; мало того: і діла ось свого, пропаганди, мабуть також не знає як слід, бо надто вже легко збивається, і що вже куди йому бути небезпечним!
Також згадаємо мимоходом, що Петро Петрович за от-сего півтора тцжня радо принимав (особливо в початку) від Андрія Семеновича аж і дуже дивні похвали, то є не перечив, приміром, і промовчував, коли Андрій Семенович приписував йому готовість помагати будучому і скорому утворенню "нової комуни" денебудь на Міщанській вулиці; або, приміром, не перешкаджати Дунечці, коли тій, хоч би в першім місяці після вінчання, захочеся приняти собі любовника; або не хрестити своїх будучих дітей і т. д., і т. д. — саме в тім роді. Петро Петрович, по свойому звичаєви не випирався отсих приписуваних йому прикмет і позволяв хвалити себе навіть в такий спосіб, — до тої степени приємна була йому кожда похвала.
Петро Петрович, розмінявши для якихсь там причин сего поранку кілька пяти-процентових акцій, сидів за столом і перечисляв пачки банкнотів." Андрій Семенович, у котрого ніколи майже не бувало грошей, ходив по кімнаті і удавав сам перед собою, будьто глядів на ті пачки равнодушно і навіть з легковаженням. Петро Петрович нізащо би, приміром, не повірив, що і справді Андрій Семенович може глядіти на такі гроші рівнодушно. Андрій Семенович знову, зі своєї сторони, з прикрістю догадувався, що воно в самім ділі Петро Петрович може бути спосібний про него так думати, та аж і рад, що може поскоботати і подразнити свого молодого приятеля розложеними пачками банкових білетів, нагадуючи йому його бідноту і всю істнуючу ніби то між ними обома ріжницю.
Він находив його на сен раз як ще ніколи незносним і неуважливим, мимо того, що він, Андрій Семенович, пустився було розвивати перед ним свою улюблену тему про заведення нової, окремої "комунии. Короткі перечення і уваги, що виривались у Петра Петровича в перестанках між стуканням пальцями об стіл при численню, заносили найвираз-нійшою і з заміром неввічливою насмішкою.
* Все-ж таки "гуманний" Андрій Семенович приписував вчерашній розрив з Дунею, і палав бажанням чим скорше за-настрій духа Петра Петровича вражінню, яке зробив на него говорити на отсю тему: він мав дещо сказати при отсій нагоді поступового і пропаґандового, що могло би утішити його достойного друга і "нехибно" принести хосен його дальшому розвоєви.
— Які то там поминки устроюються у сеї... у вдови, бачите? — запитав нараз Петро Петрович, перериваючи Андрія Семеновича в найінтереснійшім місци.
— Ніби то не знаєте; адже я вчера ще говорив з вами на ту саму тему і розвивав думку про всі отсі обряди... Та вона і вас також запросила, я чув. Ви самі з нею вчера говорили ...
— Я ніяк не сподівався, що ся убога, дурна баба вивалить на поминки всі гроші, які дістала від сего другого дурня... Раскольнікова. Навіть здивувався, коли туди передше переходив; такі там приготування, вина!... Спрошено стільки людей, — чорт знає, що таке! — продовжав Петро Петрович, випитуючи і наводячи на сю розмову мов би з якоюсь цілею. — Що? Ви говорите, що і мене запрошували? — нараз докинув він, піднимаючи голову. — Коли-ж се? Не па-мятаю, пане. Та втім, я не піду. Що я там? Я вчера говорив тільки з нею мимоходом, що могла би, яко убога вдова по чиновнику, дістати річну плату свого чоловіка в виді одноразової підмоги. Так вже чи не за се вона мене запрошує? Хе-хе-хе!
— Я також не думаю іти, — сказав Лебезятніков.
— Ну вже-ж! Власноручно потурбували. Розуміється, що совісно, хе-хе-хе!
— Хто потурбував? Кого? — нараз сполошився і навіть почервонів Лебезятніков.
— Та ви ось, Катерину, бачите, Іванівну, з місяць буде чи якось! Адже я чув, добродію, вчера таки... Ось вони, переконання ваші, бачите!... Та і жіноче питання щось підгуляло. Хе-хе-хе!
І Петро Петрович, якби утішений, почав знову лічити і стукати об стіл.
— Се все брехня і клевета! — обрушився Лебезятніков, котрий заєдно боявся згадки про отсю історію. — І цілком се не так було! Се було инакше... Ви не так чули, сплетня! Я по просту тоді боронився. Вона сама перша кинулась на мене з пазурами... Кождому чоловікови дозволено, сподіюсь, боронити свою особу. До того-ж нікому не позволю з собою насилля... З засади. Бо се вже майже деспотизм. Що-ж мені було робити: так і стояти перед нею? Я її тільки відтрутив.