— Ось длячого я особливо вам вдячна, Родіоне Романовичу, що ви не цурались хліба-соли в моїй хаті, та ще й при такій нагоді, — додала вона майже вголос, — та втім, я переконана, що лиш ваша особливша приязнь до мого бідного покійника спонукала вас додержати своє слово.
Потім вона ще раз гордо і з достоїнством огляділа своїх гостей, і знову з особлившою дбалістю повідомилась голосно і через стіл у глухого старика: "Чи не хоче вій ще печені і чи давали йому лісабонського?" Старичок не відповів і довго не міг поняти, про що його питають, хоч сусіди для сміху аж почали його штовхати. Він лиш озирався кругом, роззявивши рот, чим ще більше піддув загальну веселість.
— От який дурень! Глядіть, глядіть! І нащо його привели? А що тикається Петра Петровича, то я завсігди була його певна, — продовжала Катерина Іванівна Раскольнікову, — і вже, нічого й казати, він не похожий, — різко і голосно і з незвичайно строгим видом звернулась вона до Амалії Іванівни, від чого тая аж наполохалась — не похожий на тих ваших смішних шлєпохвостниць, котрих у таточка в кухарки на кухню не взяли би, а покійник-муж вже, розуміється, їм би честь зробив, принимаючи їх, і то хіба тільки задля невичерпаної своєї доброти.
— Так, так, паночку, любив випити, бачите; се любили, напивали иноді! — крикнув нараз відставний провіянтський, випорожнюючи дванайцяту чарку горівки.
— Покійник муж дійсно мав тую слабість і се всім звісно, — так і чіпилась зараз.його Катерина Іванівна, — та все-ж таки се був чоловік добрий і благородний, що любив і почитав родину свою; одно лихо, що в доброті своїй надто довірявся ріжним ледачим людям і вже Бог знає, з ким він не пив, з тими, котрі навіть половини його не були варті. Представте собі, Родіоне Романовичу, в кишени його ме-дівничного когутика найшли: пянесенький іде, а на дітей па-мятає.
— Когутика? Ви зволили сказали: ко-гу-ти-ка? — крикнув провіянтський добродій.
Катерина Іванівна не удостоїла його відговіди. Вона про щось задумалась і зітхнула.
— Ось ви навірно думаєте, як і всі, що я з ним надто строга була, — говорила вона дальше, звертаючись до Раскольнікова. — А таки воно не так Г Він мене поважав, він мене дуже, дуже поважав! Доброї душі був чоловік! І так його жаль робилось нераз! Сидить, бувало, глядить на мене із кута, так жаль зробиться його, хотілось би приласкати, а потім і думаєш про себе: "приласкаєш, а він знову напеться", лиш строгістю потрохи і повздержати мож було.
— Так, паночку, бували иноді тучі і громи, бували нераз, — заревів знову провіянтський і влив в себе ще чарку горівки.
— Не тільки бурями, але навіть і помелом було би хо-сенно обійтись з деякими дурнями. Я не про покійника тепер говорю! — відрізала Катерина Іванівна провіянтському.
Червоні пятна на її лици розгорювались чим раз силь-нійше і— сильнійше, грудь її филювала. Ще мінута і вона вже готова була почати історію. Многі кихикали, иншим очевидячки було се приємно. Провіянтського почали штовхати і щось йому нашіптувати. їх очевидно хотіли повадити.
— А по-о-озвольте запитати, се ви дотично чого, — почав провіянтський, — то є на чий ... кошт... ви зболили що лиш ... А впрочім не треба! банк;:1 Вдова! вдовиця! прощаю ... Пас! — і він ликнув знову горівки.
Раскольніков сидів і слухав мовчки і з відразою. А їв він, тілько з чемности дотикаючись до кусників, котрі що хвиля накладала на йо-го тарілку Катерина Іванівна, і то лиш, щоб її не обидити. Він раз-враз приглядався Зони. Тільки Зоня ставалась чим раз лячнійшою і більше заклопотаною; вона також догадувалась, що поминки мирно не скінчаться, і зі страхом слідила за ростучим роздразненням Катерини Іванівни. її між иншим було звісно, що головною причиною, для котрої обі заїзжі дами так згірдливо обійшлися з запрошенням Катерини Іванівни, була вона, Зоня. Вона чула від самої Амалії Іванівни, що мати аж обидилась запрошенням і поставила питання: "Яким світом могла би вона посадити рядом з тою дівчиною свою доньку?"
Зоня була певна, що Катерині Іванівній се вже навірно звісне, а обида її, Зоні, значила для Катерини Іванівни більше ніж обида її самої, її дітей, її таточка, одним словом була обидою тяжкою, і Зоня знала, що вже Катерина Іванівна тепер не успокоїться, "поки не докаже сим шлєпохвостницям, що вони обі..і т. д., і т. д.
Як нароком хтось там переслав з другого кінця стола Зони тарілку з виліпленими на ній з чорного хліба двома серцями, перешитими стрілою. Катерина Іванівна розлютилась і зараз таки голосно завважала, через стіл, що той, хто переслав, очевидно "пяний осел".
Амалія Іванівна, котра також предчувала щось недобре, а разом з тим обиджена до глубини душі гордістю Катерини Іванівни, щоби відвести неприємне настроения товариства в другий бік і також щоб підняти себе в загальній думці, почала відразу, ні сіло ні пало розказувати, що якийсь знакомий її "Карль із аптеки" їздив нічю фіякром І що "фіякер хотіль єго убіваль І що Карль его душе, душе просіль, щоб він єго не убіваль, І плякаль І руки зложіль І настрашіль І від страх ЄМУ серце прошіб."
Катерина Іванівна, ХОЧ і УСМІХНУЛАСЬ, все-ж таки ЗАРАЗ завважала, що Амалії Іванівній не годиться по велико-руськи анекдоти розповідати. Тая ще більше обидилась І відрізала, що її "фатер авс Берлін буль душе, душе важни шольовік І заєдно руки по кишенях воділь". Смішлива Катерина Іванівна не витерпіла І страшенно розхохоталась, так що Амалія Іванівна стала вже тратити останки терпеливости І ледви з бідою повздержувала себе.
— Ух, сова, — зашептала зараз таки знову Катерина Іванівна до Раскольнікова, майже повеселівши. — Хотіла сказати: носив руки в кишенях а вийшло, що він по кишенях шукав, кхи-кхи! І чи завважали ви, Родіоне Романовичу, раз на завсігди, що всі ті петербурські чужоземці, то є головно Німці, котрі до нас відкілясь налазять, всі дурнійші від нас! Ну, знаєте, хіба-ж можна розповідати про те, що "Карль із аптеки страхом серце прошіб", І що він (смаркачина!), за-місць звязати візника, "руки зльожіль І плякаль І душе просіль". Ах, бідненька! І їй здається, ЩО се дуже трогаюче І не догадуєсь, яка вона дурненька! По мойому сей пяний прові-янтський значно розумнійший від неї; бодай хоч видно, що пянюга, останок розуму пропив, А ті всі прецінь таки при змислах, тверезі... Ги, сидить, сліпаки вибалушила. Сердиться! Сердиться! Ха-ха-ха! Кхи-кхи-кхи!