В отсю хвилю отворились двері і на порозі кімнати не-чайно показався Петро Петрович Лужин. Він стояв і строгим, уважним поглядом оглядав цілу компанію. Катерина Іванівна кинулась до него.
III.
— Петре Петровичу! — закричала вона. — Обороніть хоч ви! Покажіть сій дурній скотині, що вона не сміє так обходитись з благородною дамою в нещастю, що на се є суд ... Я до самого генерал-губернатора ... Вона відповість ... Памятаючи на хліб-сіль мого таточка, обороніть сиріт.
— Позвольте, пані... Позвольте, позвольте, пані, — відмахнувся Петро Петрович, — таточка вашого, як і відомо вам, я цілком не мав чести знати... даруйте, пані! (Хтось голосно захохотався) а в ваших безнастанних звадах з Ама-лією Іванівною я брати участи не наміряю, пані... Я в своїм ділі... і хочу розмовитись, таки зараз, з пасербицею вашою, Зофією ... Іванівною ... Здається так, пані? Позвольте перейти ...
І Петро Петрович, обходячи боком Катерину Іванівну, пустився в противний кут кімнати, де находилась Зоня.
Катерина Іванівна як стояла на місци, так і осталась, мов би громом поражена. Вона поняти не могла, як міг Петро Петрович відказатись від хліба-соли її таточка. Видумавши раз тую хліб-сіль, вона уже її свято сама вірила. Поразив її і діловий, сухий, повний навіть якоїсь згірдної грізьби тон Петра Петровича. Та і всі якось притихли мало-помалу при його появі. Кромі того, що сей "діловий і серіозний" чоловік надто вже різко не підходив під всю кампанію, кромі того видно було, що він за чимсь важним прийшов, що лиш якась незвичайна причина могла притягнути його в таку компанію, і що отже зараз щось станеться, щось буде.
Раскольніков, котрий стояв біля Зоні, подався на бік, щоб пропустити його; Петро Тіетрович, виділось, цілком його не завважав.
Через мінуту на порозі показався і Лебезятніков; в кімнату він не увійшов, але задержався також з якоюсь особлив-шою цікавістю, майже з задивом; прислухувався, тільки здавалось, довго не міг чогось порозуміти.
— Даруйте, що я може бути перериваю, однак діло досить важне, — завважав Петро Петрович, якось загально, і не звертаючись ні до кого окремо. — Я навіть і рад при публиці. Амаліє Іванівно, прошу вас покірнійше, щоб яко господиня кватири звернули увагу на мою наступити маючу розмову з Зофією Іванівною. Зофіє Іванівно, — тягнув він дальше, звертаючись просто до незмірно здивованої і вже наперед наляканої Зоні, — з мого стола, в кімнаті приятеля мого Андрія Семеновича Лебезятнікова, зараз таки по вашім виході щез належачий мені державний кредитний білет на сто рублів. Коли яким би то не було способом ви знаєте і покажете нам, де він тепер находиться, то впевняю вас чесним словом і беру всіх на свідків, що діло лиш на тім скінчиться.
В противнім же разі приневолений буду звернутись до средств вельми серіозних, тоді... нарікайте вже на саму себе.
В кімнаті мов би маком посіяв. Навіть плачучі діти затихли. Зоня стояла мертво-бліда, гляділа на Лужина і нічого не могла відповісти. Вона начеб ще і не розуміла. Минуло кілька секунд.
— Ну, пані, як же? — запитав Лужин, пильно вдивляючись в неї.
— Я не знаю ... Я нічого не знаю ... — слабим голосом промовила наконець Зоня.
— Ні? не знаєте? — запитав знову Лужин і ще кілька секунд помовчав. — Подумайте, мадемуазель, — почав він строго, тільки ще з повздержанкям, — розважте, я пристаю дати вам ще хвилинку до намислу. Позвольте розважити: колиб я не був так переконаний, то вже, розуміється, при моїм досвіді, не поваживсяб я так просто вас обвинувачувати, бо за подібне пряме і голосне, але ложне або хоч би тільки обвинения через помилку, я, розуміється, сам відповідаю. Я се знаю, пані. Нині рано я розміняв для своїх потреб кілька пятипроцентових акцій, на суму номінально трох тисячів рублів. Рахунок з банку у мене в кишені. Прийшовши домів, я — свідок тому Андрій Семенович, — почав лічити гроші зараз і налічивши дві тисячі триста рублів, сховав їх в пулярес в побічну кишеню сурдута. На столі осталось около пятисот рублів кредитними білетами, і межи ними три білети по сто рублів кождий. В ту хвилю надійшли ви (на мій зазив.) — і весь час у мене перебули відтак в незвичайнім зворушенню, так що аж тричі серед розмови вставали і спішили чогось виходити, хоч розмова наша ще не була скінчена. Андрій Семенович може все посвідчити. Сподіюсь, ви самі, мадемуазель, не відкажетесь потвердити і признати, що позвав я вас через Андрія Семеновича єдино длятого тільки, щоб розмовитись з вами про сирітське і безпомічне положення вашої неньки, Катерини Іванівни (до котрої я не міг прийти на поминки), і про те, якби хосенно було урядити в її користь що небудь в роді губскрипції, льотерії або тому подібного. Ви мені дякували і навіть прослезились (я розповідаю все так, як було, щоби по перше, нагадати вам, а по друге, показати вам, що з памяти моєї не загладилась ні найменша подробиця). Відтак я взяв зі стола десятирубле-вий кредитний білет, і подав від свого імени для розпорядимости вашої ненечки яко першу запомогу. Усе те бачив Андрій Семенович. Опісля я вас відпровадив до дверий, — ви усе ще були однаково помішані, — після чого оставшись сам-на-сам з Андрієм Семеновичем, я переговорив з ним мі-нуть около десять. Андрій Семенович вийшов, а я знову звернувся до стола з лежачими на нім грішми, з заміром перечисли™ їх і відложити, як і хотів передше, окремо. На моє велике здивування одного сторублевого білета не ставало. Позвольте розсудити; підозрівати Андрія Семеновича я вже ніяк не можу, пані; навіть такого здогаду соромлюся. Помилитись в рахунку я рівнож не міг, тому що на хвилинку перед вашою появою я покінчив ціле обчислення і найшов цілу суму як слід. Признаете самі, що нагадуючи ваше поміщання, вашу поквапність відходити і те, що ви тримали я-кийсь час руку на столі; взявши наконець під розвагу суспільне становище ваше і сполучені з ним привички, я, так сказати з перестрахом і навіть проти волі моєї, приневолений був остановитись на підозрінню, — розуміється, жорстокім, але — справедливім, пані! Додам ще і повторю, що мимо всеї моєї очевидної певности, розумію, що все таки в теперішнім обвинению моїм є для мене трохи ризика. Однакож, як бачите, я не без причини; єдино ваша чорна невдячність є причиною всему! Адже-ж я вас запрошую в інтересах убогої матері вашої, я дарую вам десять рублів, а ви таки зараз, безпосередно, платите мені за все те подібним поступком! Ні, пані, се вже не гарно! Научка доконечна. Та розберіть самі; мимо всего того, як справдішний друг ваш, прошу вас (бо ліпшого друга не можете мати в отею хвилю), опамятайтесь! Инакше буду неумолимий! Ну, пані, як?