— Пані! пані! — крикнув він переконуючим голосом, — вас сей факт не дотикає! Ніхто не рішиться вас обви-нити о порозуміння, або спілку, тим більше, що ви таки самі викрили, вивернувши кишеню: видно отже нічого не догадувались. Дуже і дуже готов я жалувати, коли так.сказати, нужда напутила Зофію Семенівну, але длячого-ж, мадемуазель, ви не хотіли признатись? Сорому налякались? Перший крок? Сторопіли може бути? Діло понятие, пані; дуже понятие... Все-ж таки, нащо було пускатись на таку дорогу! Панове! — звернувся він до всіх зібраних, — панове! Тому, що у мене є серце, я, нехай, готов простити, навіть тепер, хоч мене зневажено особисто. Нехай отже, мадемуазель, теперішній сором буде вам наукою на будуче, — звернувся він до Зоні, — а дальшого ужитку з того, що лучилось, робити не буду — і на тім кінець. Буде того!
Петро Петрович скоса поглядів на Раскольнікова. Погляди їх стрітились. Палаючий погляд Раскольнікова готов був перемінити його в попіл. Тимчасом Катерина Іванівна, здавалось, нічого більше і не слухала: вона обнимала і цілувала Зоню, мов божевільна. Діти також обходили зі всіх боків Зоню своїми рученятами, а Полечка, — котра не цілком впрочім розуміла, в чім діло, — здавалось, ціла так і потонула в слезах, надриваючись від шльохання і укривши своє набреніле від плачу, гарненьке личко на груди Зоні.
— Що за нікчемність! — роздався нараз сильний голос в дверях.
Петро "Петрович живо оглянувся.
— Що за нікчемність! — повторив Лебезятніков, пильно глядячи йому в вічі.
Петро Петрович аж начеб здрігнувся. Се завважали всі. (Опісля про те згадували). Лебезятніков ввійшов в кімнату.
— І ви посміли мене на свідка ставляти? — сказав він, підходячи до Петра Петровича.
— Що се значить, Андрію Семеновичу? — про що таке ви говорите? — пробурмотів Лужин.
— Се значить, що ви... клеветник, ось що значать мої слова! — горячо промовив Лебезятніков, строго споглядаючи на него своїми підсліпуватими очима.
Він був страшенно розлючений. Раскольніков так і впився в него очима, начеб ловив і важив кожде його слово. Знову наступила мовчанка. Петро Петрович майже аж зане-знався, особливо в першу хвилю.
— Коли ви се до мене ... — почав він, загикуючись, — та що з вами? Чи ви при умі?
— Я ось при умі, пане, але ви ... просте ледащо, мошенник! Ах, що за нікчемність! Я усе слухав, я нарочно підождав, щоб усе порозуміти, бо, признаюсь, навіть до тепер воно не цілком льоґічне... Та длячого ви усе те зробили — не розумію.
— Та що я зробив такого! Чи перестанете вже раз говорити вашими беззвязними загадками? Або може ви випили?
— Се ви, нікчемний чоловіче, може бути пете, а не я! Я і горівки цілком ніколи не пю, бо се проти мого переконання!. Представте собі, він, він сам своїми власними руками віддав сей сторублевий білет Зофії Семенівні, — я бачив, я свідок, я присягу прийму! Він, він! — повторяв Лебезятніков, звертаючись до всіх і кождого.
— Та ви збожеволіли чк що, молокососе? — заревів Лужин. — Вона тут сама перед вами, — вона сама тут, що тільки при всіх потвердила, що кромі десяти рублів, нічого від мене не дістала. Яким же чином міг я її передати, після того?
— Я бачив, бачив! — кричав і впевняв Лебезятніков. — І хоч се проти моїх переконань, то я таки готов зараз принята в суді будь яку присягу, бо я бачив на власні очі, як ви їй зручно підсунули! Тілько я ось дурень, подумав, що ви з милосердя підсунули! В дверях пращаючись з нею, коли вона обернулась і коли ви її стискали одною рукою руку, другою, лівою, ви і положили її зручно в кишеню папір. Я бачив! Бачив!
Лужин поблід.
— Що ви брешете! — зухвало закричав він. — Та і як ви могли, стоячи коло вікна, пізнати папірець? Вам привиділось... підсліпуватими очима. Ви маячите!
— Ні, не привиділось; І хоч я і далеко стояв, але я все, все бачив, і хоч від вікна дійсно трудно розпізнати папірець,
— се ви правду говорите, — тілько я з особлившого припадку знав напевне, що се іменно сторублевий білет, бо коли ви стали Зофії Семенівній давати десятирублевий папірець,
— я бачив сам, — ви тоді зараз взяли зі стола сторублевий білет (се я бачив, бо стояв тоді близько і тому, що якраз в ту хвилю вродилась у мене одна гадка, то я і не забув, що у вас в руках білет). Ви його зложили і держали, стиснувши в руці, весь час. Опісля я зразу знову забув, але коли ви почали вставати, то з правої переложили в ліву і трохи не випустили з рук; я тут знову нагадав, бо знову прийшла мені тая сама гадка, іменно, що ви хочете зробити її ласку так, щоб я не бачив. Можете представити собі, як я став слідити,
— ну, і побачив, як удалось вам всунути її в кишеню. Я бачив, бачив, я присягну!
Лебезятніков ледви не засапався. Із всіх боків почали "роздаватись ріжнородні виклики, більше всего означаючі зачудування; та почулись і виклики, що прибирали грізний тон. Всі стали тиснутись до Петра Петровича. Катерина Іванівна кинулась до Лебезятиікова.
— Андрію Семеновичу! Я в вас помилилась! Обороніть її! Оден ви за нею! Вона сирота, вас Бог післав! Андрію Семеновичу, голубчику, серце!
І Катерина Іванівна, майже не памятаючи, що робить, кинулась перед ним навколішки.
— Брехня! — заревів розярений до скажености Лужин, — недоріцтва самі верзене, паничу. "Забув, пригадав, пригадав, забув" — що таке! Значить отже, я нароком її під-ложив? Нащо? В якій ціли? Що у мене спільного з сею ...
— Длячого? Отсего то я і сам не знаю, а що розповідаю справдішний факт, то се правда! Я до тої степени не помиляюсь, мерзенний, підлий ви чоловіче, що іменно памя-таю, як по тій причині мені зараз тоді в голову питання прийшло, саме в ту хвилю, коли я вам дякував і руку вам стискав. Длячого-ж поклали ви їй крадькома в кишеню? То є длячого якраз крадькома? Чи лиш для того тільки, що хотіли від мене укрити, знаючи, що я противних переконань і не люблю приватного милосердя, котре нічого не лічить радикально? Ну, і рішив, що вам дійсно переді мною стидно такі дарунки робити, і кромі того може бути, подумав я, він хоче їй несподіванку зробити, здивувати її, коли вона найде у себе в кишені цілих сто рублів. (Бо деякі милосерні люде дуже люблять так розмазувати свої добродійства; я знаю). Опісля мені також подумалось, що ви хочете її спробувати, чи прийде вона, найшовши, подякувати? Відтак, що хочете уникнути вдячности і щоб... ну, як се там говориться: щоб. права рука, чи як там, не знала ... одним словом якось так ... Ну, та чи мало мені думок тоді прийшло в голову, так що я постановив усе те обдумати опісля, та все-ж таки уважав нечемним виявити перед вами, що знаю все. Тільки мені зараз тоді прийшло в голову знову ще питання: що Зофія Семе-ківна бути-може, заки завважає, готова ще загубити гроші; ось длячого я рішився піти сюди, викликати її і повідомити, що ви її положили в кишеню сто рублів. Та по дорозі зайшов я перше в нумер до пань Кобилятнікових, щоби занести їм "Загальний вивід положительної методи" і особливо поручите їм статтю Підеріта (а впрочім також і Ваґнера); потім приходжу сюди, а тут ось вже яка історія! Ну, чи міг я, чи .міг я мати всі ті думки, колиб я дійсно не бачив, що ви вложили їй в кишеню сто рублів?