— Що-ж, мені входити до тебе, чи відійти? — запитав він недовірчиво.
— Я цілий день сиділа у Зофії Семенівни; ми ждали тебе обі. Ми думали, що ти конечно сюди зайдеш.
Раскольніков увійшов в кімнату і в обезсиленню сів на крісло.
Він недовірчиво кинув на неї очима.
— Де-ж ти був цілу ніч?
— Не памятаю добре; бачиш, сестричко, я оконечно хотів рішитись і чимало находився коло Неви; се я памятаю. Я хотів там і покінчити, тільки ... я не рішився... — прошептав він, знову недовірчиво споглядаючи на Дуню.
— Слава Богу! А як ми бойлись якраз того, я і Зофія Се-менівна! Значить отже, ти в життя ще віриш, слава Богу, слава Богу!
Раскольніков гірко усміхнувся.
— Я не вірив, а перед хвилею разом з матусею, обнявшись, плакали; я невіра, а її просив за мене молитись. Се Бог знає, як воно чиниться, Дунечко, я нічого з того не розумію.
— Ти у матері був? Ти їй сказав? — в трівозі запитала Дуня. — Невже-ж ти рішився сказати?
— Ні, не сказав... словами; тільки вона богато догадалась. Вона чула в ночі, як ти маячила. Я переконаний, що вона вже половину знає. Я може бути не гаразд вчинив, що заходив. Вже і не знаю, чого я заходив, бачиш. Я низький чоловік, Дуню.
— Низький чоловік, а на страдания готов іти! Адже ти йдеш таки?
— Іду. Зараз. Та щоб уйти сего сорому, я і хотів утопитись, Дунечко, тільки подумав, вже стоячи над водою, що коли я мав себе доси за сильного чоловіка, то нехай же я і сорому тепер не боюся, — сказав він, забігаючи наперед. — Се гордість, Дуню?
— Гордість, Родю.
Неначеб вогонь блиснув в його погаслих очах; йому аж любо стало, що він ще гордий.
— А ти не думаєш, сестричко, що я попросту налякався води? — запитав він, з викривленою усмішкою заглядаючи в її лице.
— О, Родю, доста! — гірко сказала Дуня.
Минути дві тягнулась мовчанка. Він сидів понурившись, і глядів в землю; Дунечка стояла на другім кінци стола і з мукою гляділа на нього. Нараз він встав:
— Пізно, пора. Я зараз йду видати себе. Тільки я не знаю, длячого я йду видавати себе.
Рясні сльози текли з її очей.
— Ти плачеш, сеструню, а можеш ти протягнути мені руку?
— І ти сумніваєшся про те? Вона сильно обняла його.
— Або-ж ти, ідучі: на страдания, не змиваєш вже половину своєї вини? — сказала вона, стискаючи його в обіймах і цілуючи його.
— Вини? Якої вини? — закричав він нараз в якійсь нагальній лютости. — Те, що я убив мерзенну, шкідливу гниду, старуху-лихварку, нікому непотрібну, котру убити сорок гріхів простять, котра з бідних кров висисала, або-ж се вина? Не думаю я про неї і змивати її не думаю. І яким правом сміють мені всі із всіх боків дорікати в очі: "проступок, зло-чиньство, вина?" Що лиш тепер бачу ясно всю низькість моєї малодушности, тепер, коли вже рішився іти на сю непотрібну ганьбу! Попросту, задля низькости і нездарства свого рішаюся, та хіба ще задля вигоди, як радив мені... сей ... Порфір!
— Брате, брате, що ти таке говориш? Адже-ж ти кров пролив! — в розпуці закричала Дуня.
— Котру всі проливають, — підхопив він, трохи не в божевільнім гніві, — котра ллється і завсігди лилась на світі як водоспад, котру проливають як шампанське і за котру вінчають в Кагіітолії і називають опісля добродієм людсько-сти; та ти подивись тільки уважнійше і приглянься! Я сам хотів добра людям і зробив би сотні, тисячі добрих діл за-місць одної сеї недорічности, навіть не недорічности, а попросту бездумности, бо ціла тая думка була далеко не так дурна, як тепер вона здається, скоро раз не удалася; що не-удасться, завсігди здається дурне! Сим бездумством я хотів тільки поставити себе в независиме положення, перший крок зробити, добути средства, і опісля все би загладилось незмірним в порівнанню хісном ... Тільки я, я і першого кроку не видержав, бо я — дурень! От в чім вся моя вина! А все таки вашими очима не буду дивитися: колиб мені удалося, то мене би увінчали ... а тепер до діри!
— Адже се не те, цілком не те! Брате, що ти таке говориш!
— А! не та форма, не так естетично гарна форма! Ну, я рішучо не розумію: длячого валити в людей бомбами, правильною осадою, мало би бути чеснійшою, гарнійшою формою? Боязнь естетики є першою признакою немочі... Ніколи, ніколи яснійше не відчував' я того, як тепер, і більш ніж коли небудь не розумію моєї вини! Ніколи, ніколи не був я твердше переконаний як тепер!...
Аж румянець вдарив в його бліде, утомлене лице. Але вимовляючи послідний виклик, він ненадійно стрітився поглядом з очима Дуні і стільки, стільки муки за себе вичитав він в тім погляді, що мимохіть опамятався. Він почув, що все таки зробив нещасними сі дві бідні женщини. Адже таки він причиною...
— Дуню, серденько! Коли я провинився, прости мене, (хоч мене і годі простити, коли я справді провинився). Пра-щай! Не будемо спорити! Пора, годі довше зволікати. Не ходи за мною, благаю тебе, мені ще треба зайти ... А іди тепер і зараз сядь коло матері. Благаю тебе о те! Се послід-ня, найбільша моя просьба до тебе. Не відходи від неї весь час; я оставив її в трівозі, котру вона тяжко щоби перенесла: вона або умре або зійде з розуму. Будь отже з нею, Разумихін буде при вас; я йому говорив... Не плач наді мною: я постараюсь бути і мужним і чесним ціле життя, хоч я і вбивця. Може бути ти учуєш ще колись моє імя. Я не зроблю вам другої ганьби, побачиш; я ще докажу... Тепер поки що: до побачення! — поспішив він закінчити, знову завва-жавши якийсь дивний вираз в очах Дуні при послідних словах і обітницях його. — Що-ж ти так-плачеш? Не плач, не плач, адже не на віки розстаємось!... Ах, правда! Погоди, забув!...
Він підійшов до стола, взяв одну грубу, запорошену книжку, отворив її і виняв захований між картками маленький портретик, акварелею, на слоневій кости. Се був портрет господининої доньки, його бувшої зарученої, що умерла в горячці, тої самої чудної дівчинки, що хотіла постригатись в черниці. З мінуту він вдивлявся в се виразисте і схоріле личко, поцілував портрет і передав Дунечці.
— От з нею я богато переговорив і про те, з нею одною, — виголосив він задумчиво. — її серцю я богато звірив з того, що опісля так погано збулось. Не трівожся, — звернувся він до Дуні, — вона не згоджувалась, як і ти, і я рад, що її вже нема. Головне, головне в тім, що все тепер пійде по новій дорозі, переломиться на двоє, — сказав він, нараз знову вертаючись до тяжкого смутку свого, — усе, усе, а чи приготований я до того? Чи хочу я того сам? Се. говорять, для мого досвідчення потрібнеґНащо, нащо всі ті недорічні до-свідчення? Нащо вони, чи ліпше я може буду пізнавати тоді, роздавлений муками, ідіотством, в старечій немочі, після двайцятилітньої каторги, ніж тепер пізнаю, і нащо мені тоді і жити? Нащо я тепер ось пристаю так жити? О, я знав, що я нікчемник, коли ще сьогодня досвіта стояв над Невою!