Сокиру він впустив вістрєм просто в воду, схопив лежачий на вікні, на розколеній тарілці, кусок мила і став таки в ведрі вимивати собі руки. Вимивши їх, він виймив і топір, вимив зелізо, і довго, зо три мінуті, вимивав дерево, де за-крівавилось, помагаючи собі навіть милом. За тим усе обтер хустами, котрі тут сушились на мотузі, простягнутім через кухню, і потім довго, з увагою, оглядав топір при вікні. Слідів не лишилось, тільки топориско ще було мокре.
Старанно вложив він топір в петлю під пальтом. Опісля скільки позволяло світло в досить темній кухни, оглянув ще пальто, штани і черевики. Знаку на перший погляд не було ніякого; лиш на черевиках були плями. Він намочив шматку і витер черевики. Однакож він знав, що не добре оглядає, що може бути таки найдеться дещо впадаюче в очи, чого він не бачить. В задумі станув він серед кімнати. Страшна убиваюча думка родилась в нім, — думка, що він сходить з розуму і що в отсю хвилю він не в силі ні судити як слід, ні себе боронити, що цілком, бути може, не те треба-б робити, що він тепер робить...
— Боже мій! Треба втікати, втікати! — пробурмотів він і кинувся до передпокою. Але тут дожидало його таке пе-рераження, якого певно він ще ні разу не зазнав.
Він стояв, глядів і не вірив своїм очам: двері, зверхні двері, з передпокою на сходи, ті самі, в котрі він передше дзвонив і увійшов, стояли отвором, та ще на цілу долоню відхилені:-не замкнені на ключ, не засунені засувкою, увесь час, за увесь сей час! Старуха не заперла за ним, може бути з осторожности. Але Боже: адже-ж він бачив опісля Лизавету! І як міг, як міг він не догадатись, що увійшла же вона куди небудь! Адже-ж не крізь стіну.
Він метнувся до дверий і засунув засувку.
— Та ні, знов не те! Треба іти, іти ...
Він відсунув засувку, отворив двері і став слухати вниз сходів.
Довго він надслухував. Десь там далеко, надолі, напевно під ворітьми, голосно і пискливо кричали чиїсь два голоси, спорили і зневажались:
— Що се вони? ... — Він дожидав терпеливо. 9 Наконець відразу все притихло, мов би відрізав: розійшлись. Він вже хотів вийти, аж ось нараз о поверх низше з шумом отворились двері на сходи і хтось почав сходити долів, виводячи якусь нуту.
— Як се вони безнастанно гомонять! — блисло в його голові.
Він наново примкув перед собою двері і переждав. Наконець все замовкло, ні душі. Він вже зробив було крок на сходи, та ось знову почулось чиєсь нове ступання.
Се ступання озвалось дуже з далека, ще десь на самім початку сходів, але він дуже добре і виразно памятав, *що зараз від першого кроку він тоді почав чомусь там підозрівати, що се без сумніву сюди на четвертий поверх, до старухи. Чому? Чи се ступання було таке особливше, характеристичне? Кроки були тяжкі, рівні, не спішні. Ось вже він перейшов перший поверх, ось піднявся знову; чим раз чутнійше і чутнійше! Почувся тяжкий віддих входячого. От вже і третий поверх почався... Сюди! І нараз зробилося йому, мов би дослівно закостенів, мов би перебував сон, коли сниться, що доганяють, що вже близько, убити хотять, а сам мов би приріс до місця і руками повернути годі.
І наконець, коли вже гість став підниматись на четвертий поверх, що-лиш тепер він цілий відразу здрігнувся і встиг таки швидко і зручно промкнутись назад з сіней в кватиру і зачинити за собою двері. Відтак ухопив засувку, і тихо, нечутно засунув її. Інстинкт помагав йому. Покінчивши усе, він притаївся, не дихаючи, просто біля самих дверий. Незнаний гість був вже також біля дверий. Вони стояли тепер оден проти другого, як передше він проти старухи, коли двері розділяли їх а він прислухувався.
Гість кілька разів тяжко відсапнув.
— Грубий і великий, здається, — подумав Раскольніков, стискаючи топір в жмені.
В самім ділі, мов би все те снилось. Гість ухопив за дзвінок і сильно подзвонив.
Як лиш брязкнув бляшаний звук дзвінка, йому нараз привиділось, що в кімнаті щось ворушиться. Незнакомець брязкнув ще раз, ще підіждав, і нараз, в нетерплячці, із всеї сили став термосити ручку від дверий.
В перестраху дивився Раскольніков на дрогаючу в скоблі засувку і з тупою трівогою дожидав, що ось-ось і засувка зараз подасться. Дійсно, се здавалось можливим: так сильно термосили. Він було задумав притримати засувку рукою, однак тоц міг би догадатись. Голова його знов починала крутитись.
— Ось упаду! — подумав він, та незнакомий заговорив і він зараз опамятався.
— Та що вони так поглухли, чи може хто передушив їх? Прррокляті! — заревів він як з бочки. — Гей, Олено Іванівно, стара відьмо!'Лизавето Іванівно, красото неописана! Отвирайте! У, трекляті, сплять вони, чи що?
І знов розгорячуючись він разів десять раз-по-раз із всеї сили потягнув за дзвінок. Очевидно, се був чоловік повно-власний і приказуючий в сім домі.
В саму отсю хвилю коротенькі, поспішні кроки почулись недалеко на сходах. Підходив ще хтось-там. Раскольніков і не зачув зразу.
— Чи справді нема нікого? — звінко і весело закричав підійшовший, просто звертаючись до першого гостя, котрий все ще шарпав за дзвінок. — Як ся маєте, пане Кох! і
— Судячи по голосі, здається дуже молодий, — подумав Раскольніков.
— Та чорт їх знає, замок ледви не відірвав, — відповів Кох. — А ви як мене зволите знати?
— Ну ось! А позавчера в Ґамбринусі три партії з ряду виграв від вас на білярді!
— А-а-аІ...
— Так отже їх нема? Дивно. Глупо впрочім, погано. Куди би старусі виходити? У мене діло.
— Та і у мене, батюшка, діло!
— Ну, що-ж чинити? значить назад. Е-ех! а я було думав грошей дістати! — закричав молодий чоловік.
— Очевидно назад, але чого-ж замовляє? Сама мені відьма час назначила. Адже мені спішно. Та і куди, до біса, їй волочитись, не розумію? Круглий рік сидить шельма, кисне, ноги болять, а тут нараз і гуляти захотілось!
— Чи не спитати-б у двірника?
— Чого?
— Куди забралась і коли верне?
— Гм ... до біса ... спитати!... Адже-ж вона нікуди не ходить... — і він ще раз потягнув за ручку замку. — Д, сказилась би! Нічого чинити, треба іти!
— Стійте! — закричав нараз молодий чоловік, — дивіться: бачите, як двері відстають, коли потиснути?
— Ну?
— Значить, вони не зачинені на ключ, а на засувку! Чуєте, як засувка брязчить?