В передпокою було дуже темно і пусто, ні душі, начеб все винесли; тихонько, на палЬцях перейшов він в гостинну: вся кімната була ясно облита місячним світлом; все тут як передше: крісла, зеркало, жовтий диван і картинки в рамках. Величезний, круглий, мідяно-червоний місяць глядів просто в вікно.
; — То від місяця така тишина, — подумав Раскольніков, — він певно тепер загадку згадує.
Він стояв і ждав, довго ждав, і чим тихший був місяць, тим сильнійше стукотіло його серце, аж боліло. І все тишина.. Нараз почувся короткий сухий тріск, наче-б зломили скипку, і все знов завмерло. Пробуджена зі сну муха злетіла, вдарилась до шкла і жалібно бінчала. В ту сщу х;вилю, в куті, межи маленькою шафою і вікном, він розпізнав начеб висячу на стіні сальопу.
— Звідки тут сальопа? — подумав він. 4— Та її перше не було...
Він підійшов поволеньки і догадався, що за сальопою мабуть хтось укривається. Осторожно відслонив він рукою сальопу і побачив, що тут стоїть крісло, а на кріслі в куг тику сидить старуля, ціла скорчена і з наклоненою головою, так що він ніяк не міг доглянути лиця, але се була зона. Він постояв над нею:
— Боїться! — подумав він, поволеньки висвободив з петлиці топір і гримнув старуху по тімю раз і другий. Але дивне диво: вона навіть і не ворухнулась від ударів, мов би булЗ з дерева. Він настрашився, нагнувся близше і став її оглядати; однакож вона ще низше нагнула голову. Він пригнувся тоді цілком до долівки, і заглянувш їй знизу в лице, заглянув і задеревів: старушка сиділа і сміялась, — так і заливалась тихим, нечутним сміхом, із всіх сил здержуючись, щоб він її не почув.
Нараз йому привиділось, що двері з спальні ледви-не-ледви отворились і що там також начеб засміялись і шепчуть. Скажений гнів одолів його: із всеї сили почав бити старуху по голові, але з кождим ударом топора сміх і шепіт із спальні роздавались чим раз голоснійше і голоснійше і старушка так і вся колихалась від хохоту. Він кинувся втікати, але ціла передня кімната вже наповнена людьми, двері на сходи отворені на остіж, а в сінях, на сходах і туди вниз
— скрізь люде! Голова за головою, всі глядять, — однакож всі притаїлись і дожидають, мовчать... Серце його стиснулось, ноги не слухають, приросли... Він хотів скрикнути і
— прокинубся.
Він тяжко відпхцув, — лиш диво дивне, сон начеб усе ще продовжався: двері його були отворені наостіж і на порозі стояв цілком незнакомий йому чоловік і пильно йому приглядався.
Раскольніков не встиг ще отворити очей і гаки зараз замкнув їх знову. Він лежав горілиць і не ворухнувся.
— Чи се сон продовжається, чи ні, — думав він, і крихітку, майже незамітно, знову припідняв повіки, щоби подивитись: незнакомий стояв на тім самім місци, і як перше так і тепер вдивлявся в него. Нараз він переступив осторожно через поріг, зачинив за собою двері, підійшов до стола, підождав з мінуту, — увесь той час не спускаючи з него очей, — і звільненька, без галасу, сів на крісло біля дивану, капелюх поклав з боку на помості, а обома руками оперся на тростину, опустивши на руки підбородок. Видно було, що він приготовився довго чекати. Скільки мож було розглянутися крізь миготячі вії, чоловік сей був вже не молодий, повновидий і з густою, ясною, трохи не білою бородою . . .
Перейшло мінут з десять. Ще був день, але вже вече-ріло. В кімнаті була цілковита тишина. Навіть зі сходів не долітав ні оден звук. Лише біньчала і билась якась велика муха, ударяючись на лету о скло. Наконець се стало незно-симе. Раскольніков нараз піднявся і сів на дивані.
— Ну, говоріть, чого вам треба?
— Адже я так і знав, що ви не спите, а тілло вдаєте мов би спали, — дивно відповів незнакомий, спокійно розсміявшись. — Аркадій Іванович Свидригайлов, позвольте представитись.
Кінець першого тому.
Переклав М. Подолинський.
Ф. М. ДОСТОЄВСЬКИЙ
ВИНА І КАРА
ПОВІСТЬ
в шести частях з епільоґом
((Переклад з російського)
ТОМ II.
ЧАСТЬ ЧЕТВЕРТА.
I.
— Чи се може продовження сну? — подумалось ще раз Раскольнікову.
Осторожно і недовірчиво вдивлявся він в несподіваного гостя.
— Свидригайлов? Що за недоріцтво: бути не може! — проговорив він наконець в голос, з недовірям.
Здавалось, гість зовсім не здивувався сему викликови.
— Зайшов до вас з двох причин: по перше, особисто познакомитися захотів, бо давно вже наслухався богато цікавого і похвального про вас; а по друге, маю надію, що не відкажетесь може бути мені помогти в однім предприємстві, котре дотикається просто вашої сестри, Евдокії Романівни. Самого мене, без поручения, вона може і на двір до себе тепер не пустить, наслідком упередження, ну а з вашою по-мічю я, противно; сподіюся ...
— Зле сподієтесь, — перебив Раскольніков. .
— Вони, прошу, що лиш вчера прибули, позвольте запитати?
Раскольніков не відповів.
— Вчера, я знаю. Адже я сам прибув що тілько позавчера. Ну, пане, ось що я скажу вам дотично сего, Родіоне Романовичу; оправдувати себе уважаю злишним, але позволь-те-ж і мені спитати: що-ж тут, у всім тім, в самім ділі, такого незвичайно переступного з моєї сторони, очевидно без упереджень, а здорово судячи?
Раскольніков не переставав мовчати і приглядатись йому дальше.
— Те, що в своїм домі переслідував я безборонну дівчину і "обиджав її своїми поганими предлогами", — чи так, пане? (Сам вперед забігаю!). — Та тілько подумайте, що і я чоловік, et nihil humani... одним словом, що і я спосібний засліпитись і полюбити (що вже очевидно не по нашій волі чиниться), тоді усе в найприроднійший спосіб обясняється. Тут ціле питання: чи я нікчемник, чи може сам жертва? Ну, а як жертва? Адже предкладаючи мойому предметови втікати зі мною в Америку, або в Швайцарію, я може бути най-чеснійші заміри при тім мав, та ще думав спільне щастя оснувати!... Розум, бачите, страсти служить; я, признайте, ще більше себе самого губив, або-ж не так!...
— Та зовсім не в тім діло, — з відразою перебив Рас-кольніков, — цілком по просту: ви противні, чи ви винні чи не винні, ну, і з вами і знатись не хочуть, і гонять вас, і за бирайтесь!...
Свидригайлов нараз зареготався.
— Однакож ви... однакож вас не заманиш! — промовив він, сміючись з цілого серця. — Я було думав хитро підібратись, та ні, ви якраз на саму сущу точку станули!