— Правда що так! — відповів Раскольніков. — "Але що се ти завтра скажеш?" — подумав він про себе. Дивне диво, до сеї пори ще ні разу не приходило йому в голову: "що подумає Разумихін, коли довідається?"
Подумавши се, Раскольніков уважно подивився на него. Теперішним же справозданням Разумихіна про навіщення Порфіра він вельми небогато був зацікавлений: так богато убуло з тої пори і причинилось!...
На коритари вони стрінулись з Лужином; він явився точно в осьмій годині і глядів за числом, так що всі три увійшли враз, все-ж таки не споглядаючи оден на одного і не кланяючись. Молоді люде пішли вперед, а Петро Петрович для нрилцчности загаївся трохи в передпокою, знимаючи паль-то. Пульхерія Александрівна таки зараз вийшла стрітити йс>-го на порозі. Дуня виталася з братом.
Петро Петрович увійшов і доволі ввічливо, хоч і з подвоєною повагою відкланявся дамам. В цілости виглядав він так, як колиб трохи змішався і ще не прийшов до себе. Пульхерія Александрівна, що також начеб змішалась, поспішила зараз розсадити всіх, за круглим столом, на котрім кипів самовар. Дуня і Лужин помістились одно напроти другого, по обох кінцях стола. Разумихін і Раскольніков попалися напротив Пульхерії Александрівни, Разумихін близше до Лужина, а Раскольніков біля сестри.
Наступила хвиля мовчанки. Петро Петрович не спішучи виймив батистову хустинку, від котрої понесло пахощами, і вичистив ніс з видом хоч і добродушного, все-ж таки трохи зобидженого в своїм достоїнстві чоловіка, котрий притім твердо рішився зажадати обяснень. йому ще в передній кімнаті прийшла була гадка: не знимати пальта і відійти, і тим строго і болючо покарати обох женщин, так щоби від* разу дати усе почути. Але він не рішився. Притім сей чоловік не любив неясностей, а тут треба було розяснити: коли гак явно нарушено його приказ, значить, щось таки і є, отже таки ліпше наперед провідати, а покарати завсігди буде час та і в його руках.
— Сподіюсь, подорож відбулась щасливо? — офіціяль-но звернувся він до Пульхерії Александрівни.
— Слава Богу, Петре Петровичу.
—— /іуже мені се приємно. І Евдокія Романівна також не втомилисі ?
— Я, бачите, молода і сильна, не втомлюся, а матуси таки дуже тяжко прийшлося, — відповіла Дуня.
— Що робити, пані! Наші національні дороги дуже довгі. Велика так названа "матушка Россія..А я, при найліпшій волі, ніяк не міг вчера поспішити на стрічу. Відтак сподіюсь, що усе відбулось без особливших клопотів?
— Ах ні, Петре Петровичу, ми були дуже збиті з толку, — з особлившою інтонацією поспішила заявити Пульхерія Александрівна, — і колиб сам Бог, здається, не иіслав нам вчера Дмитра Прокопича, то ми просто би так і пропали. Ось вони, Дмитро Прокопич Разумихін, — додала вона, рекомендуючи його Лужину.
— Як же! Мав приємність... вчера, — пробурмотів Лужин, неприязно споглянувши з підлобя на Разумихіиа, по тім нахмурився і замовк.
Та і загалом Петро Петрович належав до розряду людей, що з виду незвичайно ввічливі в товаристві, і особливо домагаються ввічливости, але котрі, скоро лиш що не по їхньому, таки зараз і тратять всі свої засоби і стають похожі радше на мішки з мукою, ніж на смішливих і оживляючих товариство кавалерів). Всі знову призамовкли: Раскольніков уперто мовчав, Евдокія Романівна до часу не хотіла переривати мовчанки, Разумихіну нічого було говорити, так що Пульхерія Александрівна знову занепокоїлась.
— Марта Петрівна умерла; ви чули, — почала вона, прибігаючи до свого головного средства.
— Як же, чув, ласкава пані, як лиш розійшлась вістка, зараз мені дали знати і навіть приїхав вас тепер повідомити, що Аркадій Іванович Свидригайлов зараз по похороні жінки вибрався поспішно до Петербурга. Так по крайній мірі говорять найпевнійші вісти, які я одержав.
— До Петербурга? Сіїзди? — трівожно запитала Ду-нечка і переглянулась з матірю.
— Так, пані, і вже, розуміється, не без цілей, коли зважимо поспіх виїзду і загалом те, що було передше.
— Господи! Хіба-ж він і тут не лишить Дунечку в спокою? — скрикнула Пульхерія Александрівна.
— Мені здається, особливо трівожитись нічого, ні вам, ні Евдокії Романівній, очевидно, коли самі не захочете входити в які би то не було з ним відносини. Що дотикається до мене, то я сліджу, і тепер розвідую, де він осівся. . .
— Ах, Петре Петровичу, ви не повірите, до якої степени ви мене тепер налякали! — говорила дальше Пульхерія Александрівна. — Я його всего лиш два рази бачила і він мені показався страшним, страшним! Я переконана, що він був причиною смерти покійної Марти Петрівни.
— Се так напевне казати годі. Я маю докладні вісти. Не спорю, може бути він причинився до прискореного ходу річей, так сказати моральним впливом обиди; але що дотикається поведения і загалом моральної характеристики особи, то я з вами згоджуюся. — Не знаю, чи богатий він тепер, і що іменно оставила йому Марта Петрівна; про се довідаюсь в найкоротшім часі; але певна річ, що тут в Петербурзі, маючи хочби деякі грошеві средства, він пічне знову по старому. Се з коріня розпустний і цргибший в пороках чоловік * Я маю важну основу догадуватись, що Марта Петрівна, котра мала нещастя так полюбити його і викупити з довгів вісім літ тому назад, послужила йому ще і в другім огляді: єдино тілько її старанням і жертвами прибитий був в самім нащадку кримінальний процес, з приміткою звірського і так сказати фантастичного душегубства, за котре він легко-легенько міг би попасти в Сибір. Ось який се чоловік, коли хочете знати.
— Ах! Господи! — скрикнула Пульхерія Александрівна. Раскольніков уважно слухав.
— Ви правду говорите, що маєте про те докладні відо-мости? — запитала Дуня строго і з натиском.
— Я говорю лиш те, що чув сам в секреті від покійної Марти Петрівни. Треба завважати, що з юридичної точки погляду діло се дуже темне. Тут жила тай тепер, здається, проживає, одна Ресліхова,# чужинка і дрібна лихварка, котра занимаєсь і иншими ділами. З отсею то Ресліхо^ою пан Свидригайлов находився з давна в деяких дуже близьких і таємничих зносинах. У неї жила далека своячка, сестріниця мабуть, глухоніма, дівчина літ пятнайцяти а може і чотир-найцяти, котру отся Ресліхова безгранично ненавиділа і кож-дий кусок хліба їй вимовляла; навіть по нелюдськи била. Раз її найдено на поду задушену. Присуджено, що сама заподіяла собі смерть. Після звичайних процедур тим діло і кінчилося, але по якімсь часі прийшов донос, що дитина була... жорстоко зобиджена Свидригайловим. Правда, все те було темне, донос був від другої таки Німкині, препоганої женщини, котра не заслугувала на віру; н^конець, в сущности і доносу не було, дякувати заходам і грошам Марти Петрівни; все обмежилось на поголоску. Все-ж таки отся поголоска була вельми значуча. Ви, очевидно, Евдокіє Романівно, чули також у них про історію з чоловіком Пилипом, що умер від катовання років тому шість назад, ще за часів кріпосного права.