Він гадав, що готовий до всього. Та все ж, коли на нього напали, він був заскочений зненацька.
Легкий вітерець зворушив застояне повітря; завмер, а потім повіяв дужче, цього разу відчутно охолоджуючи розпечені вулиці. Вітер скочувався з гір, що височіли над містом, і мчав вулицями Тетрагіда; Баррент відчув, як миттю висохли його зіпрілі спина і груди.
Протягом кількох хвилин клімат Тетрагіда був мов у казці. Потім стало ще холодніше, швидко падала температура. З далеких гірських схилів налітало студене повітря, понизивши температуру до п'ятнадцяти градусів.
"Дивно,— подумав Баррент.— Мабуть, слід бити до церкви".
Він наддав ходи, а температура падала й далі. Було вже близько нуля. На землі з'явилася перша блискуча паморозь.
"Холодніше вже не буде",— подумав Баррент.
Та він помилявся. Сердитий вітер пронизував вулиці, й температура спала до десяти градусів морозу. Повітряна волога опадала вже мокрим снігом.
Замерзнувши до кісток, Баррент побіг порожніми вулицями, а вітер — уже справжня буря — гриз і шарпав його. Вулиці вкрила ожеледиця, стало важче бігти. Він послизнувся й упав, далі вже біг повільніше, обережно ставлячи ноги. А температура спадала далі, вітер гарчав і вив, немов лютий звір.
З-за нещільно припертих віконниць пробилося світло. Він зупинився і став гамселити по жалюзі, але зсередини не долинуло жодного звуку. Баррент зрозумів, що жителі Тетрагіда ніколи нікому не допомагали; чим більше людей гинуло, тим вищими були шанси в тих, хто виживав. Тож Баррент побіг далі, а його ноги від холоду були мов дерев'яні.
Вітер верещав йому у вухах, на землю гупали градини завбільшки з кулак. Він утомився і вже не міг бігти. Тепер Вілл просто йшов замороженим білим світом і сподівався, що встигне дійти до церкви.
Він ішов години, а може, й роки. На одному розі він проминув двох чоловіків, які сиділи попід стіною і вже вкрилися памороззю. Вони не могли бігти й замерзли на смерть.
Баррент змусив себе побігти знову. Від бігу в нього, немов від удару ножем, закололо в боці, мороз сковував руки й ноги. Невдовзі холод сягне грудей, і тоді настане кінець.
Град сипнув густіше, і Баррент знепритомнів. Несподівано для себе він виявив, що лежить на крижаній землі, а скажений вітер несе геть ті крихти тепла, які ще насилу виробляло тіло.
Наприкінці кварталу жеврів крихітний червоний вогник церкви. Він поповз до нього навкарачки, рухаючись механічно, навіть не сподіваючись добутися туди. Він повз цілу вічність, а червоний маяк ніби й не ближчав.
Та він повз, повз і врешті дістався до дверей церкви. Зіп'явшись на ноги, Баррент натис клямку.
Двері були замкнені.
Він знесилено грюкнув у двері. Через хвилину відчинилось віконечко, і на нього вирячився якийсь чоловік. Потім віконечко знову зачинили. Він чекав, поки відімкнуть двері. Марно. Хвилини спливали, а їх усе не відчиняли. Чого вони там ждуть? Хіба щось не так? Баррент спробував знову грюкнути в двері, але втратив рівновагу й гепнув на землю. Перекотився на спину й приречено поглянув на замкнені двері. Потім він знепритомнів.
Отямився Баррент на кушетці. Двоє чоловіків розтирали йому руки й ноги, а знизу йшло тепло від грілок. На нього з тривогою дивилося широке, засмагле обличчя Дядечка Інгемара.
— Як почуваєшся, вже краще? — спитав Дядечко Інгемар.
— Гадаю, так,— мовив Баррент.— Чому ви так довго не відчиняли?
— Ми не збиралися відчиняти двері взагалі,— сказав йому Священик.— Закон забороняє допомагати в біді чужинцям. А оскільки ти ще не приєднався до громади, то формально ти чужинець.
— Тоді чому мене впустили?
—.Мій помічник спостеріг, що нас тут парне число. А треба, щоб парафіян було непарне число, а найкраще — коли на кінці трійка. Там, де священний і світський закони суперечать один одному, світський має поступитися. Тож ми впустили тебе всупереч урядовим правилам.
— Доволі дивні правила,— мовив Баррент.
— Я так не вважаю. Як і більшість законів на Омезі, вони спрямовані на зменшення кількості мешканців. Омега — надзвичайно неродюча планета, а невпинний потік нових в'язнів збільшує чисельність населення, що дуже погіршує життя давнім мешканцям. Треба шукати шляхи й засоби, щоб позбавлятися надміру новачків.
— Це несправедливо,— не погодився Баррент.
— Ти вважатимеш інакше, коли сам станеш давнім мешканцем,— мовив Інгемар.— А, судячи з твоєї живучості, ти ним станеш.
— Можливо. Але що то було? Температура понизилася на шістдесят градусів за п'ятнадцять хвилин.
— На шістдесят п'ять градусів, якщо бути точним,— мовив Дядечко Інгемар.— Усе дуже просто. Омега — це планета, що обертається по ексцентричній орбіті довкола подвійної зірки. Далі мені казали, що на її стабільність впливає особливий рельєф планети — розташування гір і морів. Як наслідок маєм одноманітний і вкрай поганий клімат, що характеризується раптовими різкими температурними змінами.
Помічник, маленький, пихатий чоловічок, додав:
— Було обраховано, що Омега перебуває на крайній межі планет, на яких людина може жити без великої допомоги ззовні. Якби коливання між теплом і холодом були трохи гвалтовніші, всяке розумне життя загинуло б.
— Це досконалий світ покарань,— гордо мовив Дядечко Інгемар.— Досвідчені мешканці відчувають, коли насувається холод, і ховаються по домівках.
— Це ж пекло,— мовив Баррент, не знайшовши інших слів.
— Як у воду глянув,— відгукнувся Священик.— Так, пекло, і тому найкраще підходить для служіння Найчорнішому. Якщо тобі, Громадянине Баррент, уже легше, то, може, ми почнемо відправу?
Коли не брати до уваги відморожені кінчики пальців на руках і ногах, Баррент почував себе непогано. Він кивнув головою і рушив слідом за Священиком і парафіянами до головного приміщення церкви.
Після того, що він пережив, Чорна меса неминуче здалася нудною. Зігрівшись на лаві, Баррент дрімав протягом усієї проповіді Дядечка Інгемара про необхідність щодня творити Зло.
— Служіння Злу,— говорив Дядечко Інгемар,— не слід обмежувати лише понеділковими ночами. Навпаки! Пізнання й творіння Зла мають заповнити буденне життя людини. Не кожному дано бути великим грішником, та це нікого не повинно відохочувати. Маленькі паскудства, які творяться протягом усього життя й збираються в сукупний гріх,— найдужче тішать Найчорнішого. Не можна забувати, що деякі великі грішники, навіть демонічні святі, починали досить скромно. Хіба Трастус не був простим крамарем, який обкрадав своїх покупців? Хто сподівався, що цей простачок обернеться на Червоного Душителя з Торндайкського шляху? Хто міг уявити собі, що доктор Луен, син докера, стане найславетнішим у світі авторитетом з практичного застосування тортур? Наполегливість і побожність дозволили цим людям подолати природні перешкоди на шляху до величного місця одесну від Найчорнішого. А це доводить, що Зло однаково приступне і бідним, і багатим.