На цьому завершувався перший том. На останній сторінці була примітка про те, що другий том праці присвячено вивченню сучасної Землі. Він називався "Злочинна цивілізація".
Другого тому на полицях не виявилося. Баррент поцікавився в бібліотекаря, де можна знайти потрібну книжку, і той сказав, що її знищено в інтересах людства.
Баррент вийшов з бібліотеки в невеликий скверик, сів на лаву і, втупивши погляд у землю, спробував міркувати.
Він очікував побачити Землю саме такою, як її змалював Віттлер у своїй книзі. Він був готовий до зіткнення з поліційною державою, жорстокими заходами безпеки, пригніченим населенням і ростучим опором. Досі він не бачив жодного поліцейського, а люди, з якими розмовляв, аж ніяк не здавалися пригніченими. Якраз навпаки. Це був абсолютно інший світ.
За винятком того, що з року в рік космічні кораблі приставляли на Омегу партії позбавлених пам'яті в'язнів. Хто арештовував їх? Хто судив їх? Яке суспільство породило їх?
Відповіді він повинен знайти сам.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ CЬОМИЙ
Баррент почав розслідування з самого ранку. План був простий. Він дзвонив у двері й ставив питання, попереджаючи, що серйозні питання можуть бути перемішані з каверзними і дурними, які допоможуть визначити загальний рівень розвитку. Таким чином, Баррент міг питати про що завгодно, навіть про те, чого не існувало в природі, не викликаючи підозри.
Небезпека все ж крилася в тому, що який-небудь чиновник попросить показати його посвідчення або ж несподівано наскочить поліція. Та доводилося ризикувати. Почавши від Помаранчевого проспекту, Баррент просувався на північ, не минаючи жодного будинку. Наслідки опитування були не однакові, що й показують кілька наступних прикладів.
(Громадянка А. Л. Готгрейд, вік 55 років, рід занять — домогосподарка. Тримається дуже прямо, зверхня, але ввічлива, знає собі ціну).
— Ви хочете спитати мене про клас і статус? Чи не так?
— Так, мадам,
— Ви завжди питаєте про клас і статус. Можна подумати, що ви цього не знаєте. Проте гаразд. Оскільки тепер усі рівні, то існує лише один клас. Середній. Різниця полягає в тому, до якої верстви середнього класу належить людина — вищої, нижчої чи середньої.
— А як це визначають?
— За різними прикметами: як людина розмовляє, їсть, одягається, поводиться на людях. З її манер. Одягу. Представника вищого середнього класу можна завжди впізнати за одягом. Безпомилково.
— Розумію. А представників нижчого середнього класу?
— Що ж, насамперед їм бракує творчої енергії. Приміром, вони, носять готовий одяг, навіть не приганяючи його. Те саме і з їхніми будинками. Просте бездумне прикрашання тут не зарадить. По цьому одразу впізнають новачка у вищому середньому класі. Таких людей неохоче запрошують у гості.
— Дякую вам, громадянко Готгрейд. Як би ви визначили свій статус?
Вона знітилася, завагавшись.
— Я ніколи над цим не замислювалася. Гадаю, верхній середній.
(Громадянин Дрейстер, вік 43 роки, професія — продавець взуття. Стрункий, привітний, моложавий чоловік).
— Так, сер. У нас з Мірою троє дітей шкільного віку. Всі хлопчики.
— Чи можете ви розказати, з чого складається їхня освіта?
— Вони вчаться читати й писати і як стати гарним громадянином. Вони вже розпочали вивчення свого ремесла. Найстарший продовжить родинну справу — взуття. Інші візьмуться до бакалії та роздрібної торгівлі — родинної справи моєї дружини. Вони також вчаться, як зберегти свій статус і як використати стандартні методики просування нагору. Цьому вчать на відкритих уроках.
— Отже, є й закриті уроки?
— Так, звичайно, їх відвідує кожна дитина.
— А чому вчать на закритих уроках?
— Не знаю. Я ж казав, що вони закриті.
— А діти ніколи не згадували про ті уроки?
— Ні. Вони теревенять про що завгодно, крім них.
— Навіть не уявляєте, що відбувається на тих уроках?
— Вибачте, не уявляю. Можливо,— зауважте, що це тільки здогад,— вони пов'язані з релігією. Та вам краще спитати вчителя.
— Дякую, сер. До якого класу ви віднесли б себе з погляду статусу?
— Середній середній клас. Тут нема чого гадати.
(Громадянка Меріджейн Морган, вік 51 рік, професія — шкільна вчителька. Висока, худорлява жінка).
— Так, сер, гадаю, що розповіла все про нашу шкільну програму.
— За винятком закритих уроків.
— Перепрошую, сер?
— Закриті уроки. Ви не згадали про них.
— Боюся,я нічого не можу розказати про них.
— Чому, громадянко Морган?
— Це що, каверзне питання? Всі знають, що вчителів не пускають на закриті уроки.
— А кого пускають?
— Дітей, кого ж іще?
— Але хто навчає їх там?
— Цим опікується уряд.
— Авжеж. Проте хто особисто викладає на закритих уроках?
— Навіть не уявляю собі, сер. Це мене не обходить. Закриті уроки —це давня і шанована традиція. Мабуть, вони пов'язані з релігією. Але то лише здогад. Усе, що на них відбувається, мене не обходить. І вас також, чоловіче, дарма що ви Опитувач.
— Дякую, громадянко Морган.
(Громадянин Едгар Ніф, вік 107 років, офіцер у відставці. Високий лисий чоловік з ціпком, крижані блакитні очі не затуманені старістю).
— Прошу трохи голосніше. Повторіть, будь ласка, питання?
— Про збройні сили. Я питав...
— Тепер пригадав. Так, юначе, я був полковником у тридцять першій Північно-Американській космічно-десантній дивізії, що входила до складу Земних Сил Оборони.
— Отже, ви звільнилися зі служби?
— Ні, служба звільнилася від мене.
— Перепрошую, сер?
— Так, ви розчули мене правильно, юначе. Це сталося шістдесят три роки тому. Земні Збройні Сили розпустили, залишивши тільки поліцію, яку взагалі можна не брати до уваги. Не зосталося жодної регулярної військової частини
— Чому так учинили, сер?
— Не було з ким воювати. Навіть захищатися не було від кого, принаймні мені так сказали. Це ж треба бути такими дурнями!
— Чому, сер?
— Адже будь-який старий солдат скаже вам, що ворог з являється завжди зненацька. Це може статися тепер. І що тоді робитимемо?
— Чи можна знову створити армію?
— Авжеж. Але сучасне покоління не знає, що значить служити в армії. Не залишилося воєначальників, за винятком кількох таких старих дурнів, як я. Для створення ефективних збройних сил потрібні роки.