Після блаженної миті, коли поцілунок поєднав дві юні душі, Маріус приходив у сад щовечора. Той перший поцілунок був і останнім. Надалі Маріус дозволяв собі хіба торкнутися губами Козеттиної руки, нашийної хусточки або кучерика. Козетта була для нього не дівчиною, а духмяною квіткою. Він дихав нею. Два невинні створіння обожнювали одне одного.
Нічний сад здавався їм живим і священним, запашні квіти розкривалися навколо них, а вони розкривали одне одному душі й говорили слова кохання, від яких, здавалося, тремтіли дерева.
То були не слова, а ледь чутні подмухи. Дитяче белькотіння, невинні нісенітниці, шепіт, позбавлений глузду, але сповнений високого змісту. Той, хто ніколи не слухав і не говорив таких чарівних дурниць, — тупий йолоп, лихий чоловік.
— А знаєш, — казала Козетта Маріусові, — мене звуть Єфразі.
– Єфразі? Таж ні, тебе звуть Козеттою.
— О ні, Козетта — це бридке ім’я, яке дали мені ще маленькою. А моє справжнє ім’я — Єфразі. Тобі воно не подобається?
— Подобається… Але Козетта — зовсім не бридке ім’я.
— Воно здається тобі гарнішим, ніж Єфразі?
— Ну… так.
— Тоді й мені воно більше подобається. Справді гарне ім’я — Козетта. Називай мене Козеттою.
А одного разу Маріус сказав:
— Уяви собі, колись я думав, що тебе звати Урсула.
І цього їм вистачило, щоб сміятися цілий вечір.
Маріус тільки так і уявляв свої взаємини з Козеттою: щовечора приходити на вулицю Плюме, відгинати заржавілий прут штахетної огорожі, сидіти поруч на лаві, дивитись, як мерехтять за деревами сутінки, ніжно погладжувати ніготь на великому пальці Козетти, казати їй "ти", вдихати разом із нею пахощі однієї квітки, — і так завжди, до нескінченності.
Проте ця майже сувора любов не обходилася без ніжного залицяння. Закоханий до нестями, Маріус шепотів Козетті:
— Яка ж ти гарна! Я не смію й глянути на тебе. Іноді мені здається, ти не дівчина, а мрія. Мабуть, я таки збожеволів.
А Козетта відповідала:
— Зараз я кохаю тебе трохи дужче, ніж кохала сьогодні вранці.
Козетта здавалася втіленням наївності, прозорості, ясності, правдивості, променистості. На кожного, хто дивився на неї, вона справляла враження весни. Її очі блищали, мов краплі роси. Козетта була згустком вранішнього сяйва в образі жінки, водночас ця вчорашня учениця монастирського пансіону розмовляла з тонкою проникливістю і про все вміла судити розважливо.
Отож не дивно, що Маріус захоплювався Козеттою, боготворив її. Обом раз у раз наверталися сльози на очі — такі вони були щасливі. Неумисне розчавлена комашка, пташине перо, яке випало з гнізда, зламана гілка глоду викликали в них гостру жалість. Їхній захват, злегка повитий смутком, здавалося, просив сліз. Майже болісне розчулення — найпевніша ознака ніжної любові. І разом із тим вони залюбки сміялися, і так невимушено й весело, що скидалися тоді на двох дітлахів.
Маріус і Козетта жили, наче уві сні, приголомшені щастям. Вони зовсім не помітили холери, яка пустошила Париж саме в тому місяці. Вони розповіли одне одному про себе все — і водночас майже нічого. Маріус сказав Козетті, що він сирота, і звуть його Маріус Понмерсі; він — адвокат, але заробляє собі на прожиток, пишучи всяку всячину для книгарів; його батько був полковником і героєм, а він, Маріус, посварився зі своїм дідом-багатієм. Зі свого боку, Козетта розповіла, що виховувалася в монастирі Малий Пікпюс; мати в неї померла, а її батька звуть Фошлеван, і він дуже добрий; він щедро дає милостиню вбогим, хоча сам бідний і відмовляє собі в усьому — ні в чому не відмовляючи їй.
Дивно, але в тій симфонії, на яку перетворилося життя Маріуса, відколи він побачив Козетту, минуле, навіть зовсім недавнє, стало для нього таким далеким і туманним, що Козеттина розповідь цілком задовольнила його. Він навіть не подумав розповісти їй про нічну пригоду в халабуді Горбо і про дивну поведінку її батька. Маріус миттю забув про все це. Він навіть не пам’ятав увечері, що робив уранці, не пам’ятав, де обідав і з ким розмовляв. Він жив тільки в ті години, коли бачив Козетту. Для Козетти й Маріуса не існувало більш нічого, крім Маріуса й Козетти. Світ немовби провалився в порожнечу. Вони жили щасливою хвилиною. Не було в них нічого попереду, нічого позаду. Навряд чи Маріус і думав про те, що в Козетти є батько. Про що ж вони розмовляли, ці двоє закоханих? Ми вже знаємо: про квіти, про ластівок, про захід сонця, про місяць і ще про безліч дуже важливих речей. А "все інше" для них просто не існувало. Вони були вдвох, вони обожнювали одне одного, Козеттин батько, лігво Тенардьє, бандити — може, все те йому тільки приверзлося?
Так і жили ці двоє, мовби ширяючи на недосяжній височині.
Хоч яка гарна була Козетта, Маріус іноді заплющував очі, сидячи поруч неї. Коли заплющуєш очі — легше заглянути в душу.
Маріус і Козетта не запитували себе, куди це їх приведе. Вони вважали, що вже дісталися кінця дороги. У людей дивна забаганка: вони хочуть, щоб кохання приводило їх кудись.
2. Перші тіні
Жан Вальжан ні про що не здогадувався.
Козетта, не така мрійлива, як Маріус, була весела, і цього вистачало, щоб Жан Вальжан почував себе щасливим. До того ж усі закохані вдаються до дрібних осторог, боячись, щоб хтось третій не потурбував їхнього почуття. Так, Козетта ніколи не заперечувала Жанові Вальжану. Він хоче прогулятися? Гаразд, таточку. Він хоче лишитися вдома? Чудово. Він хоче провести вечір із Козеттою? Вона просто в захваті. А що Жан Вальжан лягав о десятій вечора, то Маріус з’являвся в саду не раніше цієї години й тільки тоді, коли чув із вулиці, як Козетта відчиняє засклені двері ганку. Отож удень Маріуса тут ніхто не бачив, і Жан Вальжан навіть забув, що він існує на світі.
Стара Туссен рано закінчувала поратись і відразу вкладалася спати. Отож вона, як і Жан Вальжан, нічого не знала.
Маріус ніколи не заходив у дім. Вони з Козеттою ховалися в закутні коло ґанку, і ніхто не міг побачити або почути їх із вулиці; сидячи там, вони іноді розмовляли, а іноді задовольнялися тим, що разів по двадцять на хвилину стискали одне одному руки, дивлячись на гілля дерев. Якби в такі хвилини за тридцять кроків від них ударила блискавка, вони нічого не помітили б: так глибоко мрії одного поринали у мрії другого.