Ходячи отак по кімнаті, він раптом помітив щось дивне.
Просто перед собою, в нахиленому над буфетом дзеркалі він виразно побачив і прочитав такі чотири рядки:
"Мій коханий! На жаль, батько хоче, щоб ми виїхали негайно. Сьогодні ввечері ми будемо на вулиці Озброєної людини, № 7. За тиждень вирушимо до Англії.
Козетта. 4 червня".
Жан Вальжан зупинився, нічого не розуміючи.
Козетта, приїхавши, поклала бювар на буфет біля дзеркала й, охоплена болісною тривогою, забула його там. Вона навіть не помітила, що залишила бювар розкритим на сторінці, якою вона промокнула записку, що її передала молодому робітникові, побаченому на вулиці Плюме. Написані нею чотири рядки проступили на промокальному папері. І ось тепер вони відбились у дзеркалі.
Тут сталося те, що в геометрії називають симетричним віддзеркаленням; перекинуті на промокальному папері у зворотний бік рядки відбились у дзеркалі в своїй первісній формі, й Жан Вальжан побачив просто перед собою листа, якого Козетта написала вчора Маріусові.
Жан Вальжан узяв у руки бювар — і все зрозумів.
Він похитнувся, впустив бювар на підлогу й важко сів у старе крісло, що стояло біля буфета; голова йому впала на груди, осклілий погляд утупився в порожнечу.
З усіх мук, які Жан Вальжан витерпів протягом свого страдницького життя, це була найжахливіша. Ніколи ще доля не катувала його такими розжареними обценьками. Немає страшнішого випробування, як утратити любиму
істоту.
Звичайно, бідолашний старий Жан Вальжан любив Козетту тільки батьківською любов’ю. Та ми вже згадували, що, проживши життя відлюдником, він об’єднав у цьому почутті всі можливі відтінки ніжності: він любив Козетту як дочку, як матір і як сестру. Але він ніколи не мав ні коханої, ні дружини, а природа не знає винятків, і тому сюди домішувалося й почуття любові до жінки — підсвідоме, чисте, божественне.
Отож Жан Вальжан був для Козетти батьком, який поєднував у собі діда, батька, брата й чоловіка; батьком, у якому відчувалася й мати; батьком, що любив і боготворив свою дочку, бо вона стала для нього світлом, притулком, родиною, батьківщиною, раєм.
І коли він зрозумів, що всьому кінець, що вона втікає від нього, вислизає з його рук, невловна, наче хмарка або струминка води; коли він збагнув цю невблаганну істину і сказав собі: "До когось іншого прагне її серце, у неї є коханий, а я тільки батько, я тепер для неї ніщо"; коли він усвідомив, що сумнівів не лишається, що вона для нього втрачена, — його мука стала нестерпною. Зробити все, що він зробив, — і ось наслідок! Виходить, він нічого не важить у її житті!
Жан Вальжан затремтів від обурення й розпачу. Непомильним інстинктом він відразу вгадав винуватця своєї біди. Він порівняв деякі обставини, згадав, як іноді червоніла, а іноді блідла Козетта, й сказав собі: "Це він". З першого здогаду Жан Вальжан натрапив на слід Маріуса, хоч і не знав його імені. У глибині невблаганних спогадів він виразно побачив незнайомця, що блукав у Люксембурзькому саду, того шукача любовних пригод, того гульвісу, дурня й мерзотника, — адже тільки запеклий мерзотник може пускати бісики дівчині на очах у батька, який так її любить.
З’ясувавши, хто винуватець того, що сталося, Жан Вальжан — чоловік морально відроджений, чоловік, який завзято боровся зі злом у своїй душі і доклав стількох зусиль, щоб усі його страждання, усі нещастя перетворилися на любов, — цей Жан Вальжан заглянув углиб самого себе й побачив там страшного привида — Ненависть.
Велике горе пригнічує. В юні роки воно приносить смуток, пізніше — чорну безнадію. Навіть коли кров у тебе гаряча, волосся чорне, голова тримається прямо, як полум’я смолоскипа, коли сувій твого життя ще не розмотаний, коли биттю закоханого серця відповідає інше серце, коли є час надолужити втрачене, коли всі жінки, всі усмішки, все майбутнє і вся далеч — попереду, коли у твоїх грудях нуртує життєва сила, — навіть тоді розпач жахає. Яким же він здається в старості, коли роки, усе тьмяніші й тьмяніші, швидко біжать до присмерку могильної ночі!
Поки він отак міркував, увійшла Туссен. Жан Вальжан підвівся й запитав у неї:
— Де це відбувається? Ви не знаєте?
— Перепрошую? — розгублено відповіла Туссен. — Ви про що?
— Ви ж недавно казали мені, що десь стріляють?
— Авжеж, пане. Це десь біля Сен-Меррі.
Відомо, що людина іноді поводиться, підсвідомо скоряючись якійсь глибоко зачаєній думці. Тільки цим можна пояснити, чому через п’ять хвилин Жан Вальжан опинився на вулиці.
З непокритою головою сидів він на тумбі біля свого будинку. Здавалося, він до чогось дослухається.
Настала ніч.
2. Гаврош — ворог освітлення
Скільки часу просидів отак Жан Вальжан?
Вулиця була безлюдна. Кілька стривожених буржуа, які квапилися повернутись додому, навряд чи його й помітили. У часи небезпеки кожен дбає тільки за себе. Ліхтарник, як завжди, прийшов засвітити ліхтар, що висів навпроти дверей будинку № 7, і пішов собі. Якби хто помітив Жана Вальжана в темряві, то не подумав би, що це жива людина. Бамкав на сполох дзвін, і здалеку долинав грізний гомін юрби. Дзиґарі на дзвіниці Сен-Поль розмірено й неквапно видзвонили одинадцяту. Жан Вальжан не зворухнувся — плин часу його не цікавив. Але ось пролунав рушничний залп десь від Центрального ринку, а незабаром і другий, ще оглушливіший; певно, то розпочалась атака на барикаду вулиці Шанврері, що її, як ми знаємо, відбив Маріус. Цей подвійний залп, підсилений нічною тишею, змусив Жана Вальжана здригнутися. Він підвівся й повернувся в той бік, звідки долинув гуркіт, потім знову опустився на тумбу.
Голова йому впала на груди, і Жан Вальжан поновив мовчазну розмову із самим собою.
Раптом він підвів погляд — зовсім недалеко почулися кроки. Жан Вальжан придивився і при світлі ліхтаря побачив у кінці вулиці веселе юне обличчя.
На вулиці Озброєної людини з’явився Гаврош. Він раз у раз поглядав угору й, здавалося, чогось шукав. Хлопець чудово бачив Жана Вальжана, але не звертав на нього уваги.
Гаврош почав обдивлятися будинки. Він обмацував двері й вікна нижніх поверхів: усі вони були наглухо зачинені, замкнені, взяті на засуви. Дослідивши п’ять або шість фасадів, забарикадованих у такий спосіб, хлопець знизав плечима й вигукнув: