Слово "тату", звернене Маріусом до Фошлевана, означало найвище блаженство. Як ми пам’ятаємо, між ними завжди стіною стояла холодна стриманість. Та сьогодні Маріус був такий сп’янілий від щастя, що стіна обвалилася сама собою, і Фошлеван став для нього батьком, як і для Козетти.
— Я такий радий вас бачити! — провадив Маріус. — Як ваша рука? Краще, правда? Ми стільки про вас говорили! Козетта дуже вас любить! Не забудьте, що тут вам приготовлено кімнату. Ми й слухати більше не хочемо про вулицю Озброєної людини. Вона така темна й непривітна. Переселяйтеся до нас! І сьогодні ж! А то вам доведеться мати справу з Козеттою. Вона збирається командувати всіма нами, застерігаю вас. Ви вже бачили свою кімнату, вона поруч із нашою й виходить вікнами в сад. Козетта поставила біля ліжка велике старовинне крісло, обтягнуте утрехтським оксамитом. Щовесни в гайок акацій навпроти ваших вікон прилітає соловей. Ви його почуєте через два місяці. Його гніздечко буде ліворуч від вас, а наше — праворуч. Уночі співатиме соловей, а вдень щебетатиме Козетта. Ви дуже сподобалися моєму дідові. Ми житимемо всі разом. Ви вмієте ґрати у віст? Якщо вмієте, ви остаточно полоните мого діда. У дні моїх судових засідань ви гулятимете з Козеттою, як колись у Люксембурзькому саду, пам’ятаєте? Ми твердо постановили бути дуже щасливими. І ви, тату, теж будете щасливі нашим щастям. Ви, звичайно, поснідаєте з нами сьогодні?
— Добродію, я повинен вам повідомити дещо, — сказав Жан Вальжан. — Я колишній каторжник.
Слова, які злетіли з Вальжанових уст, були такі неймовірні, що Маріус нічого не зрозумів.
Блідий як смерть, Жан Вальжан вийняв руку з черезплічника, розмотав її й показав Маріусові великого пальця.
— З рукою у мене все гаразд, — сказав він. — Я вигадав цю рану, щоб не підписувати шлюбний контракт і не дати приводу оголосити його недійсним.
— Що це означає? — пробелькотів Маріус.
— Це означає, що я був на каторзі, — відповів Жан Вальжан.
— Ви мене приголомшили! — перелякано вигукнув Маріус.
— Пане Понмерсі, я відбув на каторзі дев’ятнадцять років. За крадіжку. Потім мене засудили на довічні примусові роботи. За повторну крадіжку. Нині я переховуюсь від поліції.
Нарешті Маріус почав усе розуміти. Зненацька здригнувся — страшна думка пронизала йому мозок. Він ніби заглянув у своє майбутнє, й воно видалося йому жахливим.
— Кажіть усе! — вигукнув він. — Ви — Козеттин батько!
Й охоплений невимовним жахом, Маріус відсахнувся. Жан Вальжан гордо випростався.
— Пане Понмерсі, я Козетті не батько. Я селянин із Фавероля й заробляв собі на життя підрізанням дерев. Мене звуть не Фошлеван, а Жан Вальжан. Я ніхто Козетті. Заспокойтеся.
Жан Вальжан похилив голову і провадив:
— Справді — хто я для Козетти? Випадковий перехожий. Десять років тому я не знав, що вона існує на світі. Я люблю її, це так. Як не любити дитя, що жило поруч тебе змалечку? Вона була сирітка. Без батька, без матері. Вона потребувала мене. Тому я й полюбив її. А сьогодні Козетта йде з мого життя. Вона стала пані Понмерсі. Козетта тільки виграла від такої переміни. А оті шістсот тисяч франків, — ви про них не запитуєте, але я передбачаю ваше запитання, — їх мені віддали на збереження. Як потрапили гроші до моїх рук? Хіба вам не однаково? Я повернув те, що мені було доручено зберегти. І я не виконав би свій обов’язок до кінця, якби не відкрив вам свого справжнього імені. Для мене дуже важливо, щоб ви знали, хто я такий.
І Жан Вальжан подивився Маріусові просто у вічі.
А Маріус був такий приголомшений, що став дорікати Жанові Вальжану за недоречну відвертість.
— Не розумію, навіщо ви це розповідаєте? — запитав він. — Хто вас силує? Ви могли б зберігати свою таємницю. Адже вас ніхто не виказує, не переслідує, не вистежує. Який вам сенс викривати себе?
— Який сенс? Гаразд, я відповім. Причина є, і досить таки дивна причина. Я вчинив так із чесності. Ви маєте слушність. Я йолоп. Чом би мені не утриматися від пояснень? Ви пропонуєте мені кімнату у вашому домі, пані Понмерсі любить мене, вашому дідові я припав до вподоби, ми житимемо всі разом, я гулятиму з Козеттою, ми сидітимемо за одним столом і біля одного каміна — яке це щастя! Ми житимемо однією родиною!
При цих словах обличчя Жана Вальжана набуло страшного виразу. Він схрестив руки, втупився в підлогу й вигукнув громовим голосом:
— Однією родиною! Ні! Я не належу до жодної людської родини, в тім числі й до вашої. У домах, де люди родичі одне одному, я зайвий. Я з тих знедолених, кого викинуто за борт. Чи були в мене батько й мати? Навряд. У той день, коли я видав заміж мою дівчинку, для мене все скінчилося. Я побачив, що вона щаслива, що в неї коханий чоловік, що є у них добрий дід, є оселя, сповнена радості, і я сказав собі: "Не смій туди входити". Я міг, звичайно, промовчати й лишитися для вас усіх паном Фошлеваном. Я й мовчав, поки це потрібно було для неї. А заради себе я брехати не можу. Ви запитуєте, що змушує мене говорити? Сута дрібничка — моя совість.
Жан Вальжан помовчав, через силу проковтнувши слину, ніби в ній був гіркий присмак, і провадив:
— Пане Понмерсі! Хоч це й суперечить тверезому глузду, але я — чесна людина. Падаючи у ваших очах, я підношусь у власних. Я каторжник, але я скоряюся своїй совісті. Якщо людина позначена тавром ганьби, вона не має права ділити ту ганьбу з іншими без їхнього відома, не має права тягти їх за собою в провалля, куди впала сама! Хоч Фошлеван і подарував мені своє прізвище, я не смію носити його! Обманом увійти в життя чесних людей, не дивитись їм у обличчя, вічно відводити погляд убік, почувати себе негідником!.. Ні, ні, ні, ні! Краще вже страждати, стікати кров’ю, плакати, дряпати собі шкіру нігтями, корчитися ночами в нелюдських муках, терзати собі тіло й душу! Ось чому я вам усе розповів.
Запала тиша. Обидва поринули у тяжкі роздуми. Маріус сидів біля столу, підперши рукою голову. Жан Вальжан ходив по кімнаті. Раптом він зупинився і, втупившись невидющим поглядом у дзеркало, сказав:
— Зате я полегшив душу!
Потім знову обернувся до Маріуса:
— А зараз, добродію, уявіть-но собі таке: я нічого вам не сказав, я залишився паном Фошлеваном, я оселився з вами, я живу в своїй кімнаті, я щоранку виходжу в пантофлях снідати, увечері ми всі троє ходимо в театр, я проводжаю пані Понмерсі в Тюїльрі або у сквер на Королівській площі, ми весь час разом, ви вважаєте мене людиною свого кола. Одного чудового дня ми розмовляємо, ми сміємось, і раптом ви чуєте грізний голос, що вимовляє: "Жан Вальжан!" І з мороку тягнеться страшна рука, рука поліції, і зриває з мене маску!