Таки справді цей чоловік був загадкою. Добрі люди й тут не розгубилися: "Хай там що, а це авантюрист", — сказали вони.
Як бачимо, край завдячував Мадленові дуже багато, бідні завдячували йому усим. Робітники фабрики обожнювали свого хазяїна. Коли він забагатів, люди з "вищого товариства" почали вітатися з ним, і в місті стали називати його "пан Мадлен"; проте робітники й діти, як і раніше, казали "дядечко Мадлен" — він відповідав на це звертання напрочуд доброю усмішкою. Що вище він підіймався, то частіше стали запрошувати його в гості. "Світські" салони міста, зачинені для ремісника, широко розчинили двері перед мільйонером. На нього сипалися тисячі запрошень. Він не прийняв жодного.
У цьому випадку добрі люди теж відразу знайшли пояснення. "Він не вміє триматись у світському товаристві. Може, він навіть не знає грамоти".
Коли він став заробляти гроші, про нього казали: "Це торговець". Коли він почав щедро їх роздавати, то заявили: "Це шанолюб". Коли він відкинув почесті, то дійшли висновку: "Це авантюрист". Коли він відхилив світські запросини, то вирішили: "Це неук".
1820 року, через п’ять літ після того, як він тут з’явився, заслуги дядечка Мадлена перед краєм були такі великі, а народна думка настільки одностайна, що король знову призначив його мером міста. Він знову відмовився, але префект не прийняв його відмову, усі поважні люди міста прийшли просити його, бідняки підходили до нього просто на вулицях і благали погодитись, і зрештою він таки погодився. Ходили чутки, ніби остаточно переконав його вигук однієї старої, яка роздратовано гукнула з порога своєї оселі: "Від доброго мера велика користь, то чому ж ви не хочете зробити людям добро?"
Отак він піднявся на третій щабель успіху. Дядечко Мадлен став паном Мадленом, а пан Мадлен перетворився на пана мера.
Але він і далі жив так само скромно. У нього було сиве волосся, серйозні очі, смаглий, як у простого робітника, колір шкіри, завжди замислене обличчя. Він носив крислатого капелюха і довгий редингот[10] із грубого сукна, застебнутий аж до підборіддя. Він виконував свої обов’язки мера, але жив самотою і мало з ким розмовляв. Улюбленою його розвагою було прогулюватись у полях, їв він завжди на самоті, почитуючи книжку. У нього була невеличка, проте добірна бібліотека. Він любив книжки, адже це друзі спокійні й незрадливі. Коли з багатством у нього з’явилося й дозвілля, він користався з нього, щоб удосконалювати свій дух. У Монтреї— Приморському помічали, що мова його з кожним роком ставала вишуканішою і м’якшою.
Йдучи на прогулянку, він брав іноді рушницю, проте застосовував її рідко. Коли це випадково траплялося, постріл його був завжди несхибний. Але ніколи не вбив він невинного звіра. Ніколи не стріляв у малих пташок.
Він був уже немолодий, але про його силу розповідали легенди. Він допомагав кожному, хто потребував допомоги: підводив коня, виштовхував із багнюки застряглий віз, спиняв за роги бугая, що вирвався на волю. Виходячи з дому, він завжди мав повні кишені дрібняків, повертався завжди з порожніми. Коли він заходив у якесь село, обшарпані хлопчаки оточували його, наче рій мух, Мабуть, він жив колись на селі, бо знав багато корисних секретів, якими щедро ділився з селянами. Він навчив їх знищувати хлібну міль, порадивши обприскувати комори й заливати шпарини в підлозі розчином звичайної солі, навчив, як боротися з довгоносиком і бур’янами, що глушать овес, жито й пшеницю, як оберігати кролятник від пацюків.
Діти любили його й за те, що він умів виготовляти прегарні штучки із соломи та шкаралупи кокосових горіхів, Коли він бачив, що двері церкви обтягнуті чорним крепом, він неодмінно туди заходив; здавалося, кожен похорон невтримно вабив його до себе. Чуже горе хвилювало його, і він приєднувався до гурту засмучених родичів та друзів небіжчика. Він замислено дослухався до поховальних псалмів, що сумно лунали на краю повитої мороком безодні, яка називається смертю, і думки його поривалися до таємниць нескінченності.
Він любив робити добро потай — ніби творив щось лихе. Потай проникав увечері в дім, нечутно підіймався сходами. Який-небудь бідолаха, повертаючись на своє горище, знаходив двері відчиненими, іноді навіть виламаними! Сердега весь холонув: це, певно, злодій побував у його норі! Він заходив до помешкання і бачив на стільці полишену кимось золоту монету. "Злодієм", який проник у дім, виявлявся дядечко Мадлен.
Він був привітний і сумний. Люди казали: "Ось багатій, а зовсім не гордий. Ось щасливець, а завжди невдоволений".
Дехто запевняв, ніби навколо нього існує якась таємниця; мовляв, його кімната — то справжня оселя відлюдника з пісковим годинником і черепом та кістьми. Якось кілька молодих жінок, елегантних і лукавих, прийшли до нього й попросили: "Пане мер, покажіть нам у свою оселю. Кажуть, ніби то справжня печера". Він усміхнувся й повів їх до тієї "печери". То була звичайна собі кімната, обставлена простими меблями і обклеєна дешевими шпалерами. Крім двох старовинних срібних свічників на каміні, дами більш нічого цікавого там не помітили.
Шепотілися також про "величезну суму", яку він тримав у банку Лаффіта з тією умовою, що міг узяти її будь-якої хвилини; казали, ніби пан Мадлен може одного ранку з’явитися до Лаффіта, підписати квитанцію і через десять хвилин забрати свої два-три мільйони з собою. Насправді ті "два-три мільйони", як ми вже згадували, обмежувалися сумою в шістсот тридцять чи шістсот сорок тисяч франків.
На початку 1821 року газети повідомили про смерть пана Мірієля, діньського єпископа, прозваного "монсеньйор Б’єнвеню", що впокоївся смертю праведника у віці вісімдесяти чотирьох років.
У газетах не згадувалося про те, що за кілька років перед смертю єпископ осліп і жив щасливий у своїй сліпоті, бо його сестра була поруч із ним.
Повідомлення про смерть єпископа Діньського передрукувала й місцева газета, що виходила в Монтреї-Приморському. Наступного дня Мадлен з’явився на люди в усьому чорному, з креповою стрічкою на капелюсі.
В місті помітили цю жалобу, й почалися здогади. Це ніби проливало якесь світло на походження пана Мадлена. Певно, він доводився якимсь родичем небіжчикові. Таке припущення навіть підняло престиж мера в очах обраного товариства Монтрея-Приморського, і якось одна шанована літня дама наважилася спитати в нього: