На святвечір Різдва 1823 року в низькій залі корчми Тенардьє за столом, на якому горіли чотири або п’ять свічок, сиділо кілька возіїв та мандрівних торговців. Ця зала нічим не відрізнялася від зали в будь-якому шинку: столи, олив’яні дзбани, пляшки, пияки, курці; мало світла, багато гамору. Господиня корчми наглядала за вечерею, яка смажилася в печі, де палахкотів яскравий вогонь; сам Тенардьє пив із гостями й розмовляв про політику. Крім політики, за столом точилися й інші балачки на всілякі місцеві теми: про те, з якого винограду виходить краще вино — з перестиглого чи недостиглого; мірошник нарікав на людей, які приносять із зерном насіння трав та камінці, а потім звинувачують його в тому, що борошно погане; косар пояснював співрозмовникові, що молоду траву косити важко, вона гнеться під косою. І таке інше, і таке інше…
Козетта сиділа на своєму звичному місці — під столом, поблизу печі. Вона була в лахмітті, в дерев’яних черевиках на босу ногу. При світлі полум’я дівчинка плела вовняні панчохи для малих дочок Тенардьє. Під стільцями гралося кошеня. Із сусідньої кімнати долинали дзвінкі дитячі голоси: то сміялись та весело теревинили Епоніна й Азельма.
У кутку, біля печі, висіла почеплена на цвях нагайка.
Раз у раз посеред гамору корчми лунав верескливий плач дитини. То кричав малий віком десь років трьох, син Тенардьє. Мати народила й вигодувала його, проте не любила. Коли вереск хлопця ставав надто надокучливим, Тенардьє казав: "Твій син скавучить, піди глянь, чого йому треба". — "Ет! — відповідала жінка. — Остогид він мені". І покинутий десь у темряві малий кричав собі далі.
2. Завершені портрети двох темних осіб
Досі в цій книжці ми дивилися на Тенардьє наче з одного боку. Настав час роздивитися цю подружню пару з усіх боків. Чоловікові не так давно переступило за п’ятдесят; пані Тенардьє ось-ось мало стукнути сорок. Сорок років для жінки — те саме, що для чоловіка п’ятдесят. Отже, щодо віку між цими двома була повна гармонія.
Читач, можливо, пам’ятає, як уперше з’явилася перед ним корчмарка Тенардьє: здоровенна, русява, червонопика, гладка, м’ясиста, квадратна, недоладна й рухлива. Вона була, як ми тоді сказали, з породи велеток, що вигинаються в ярмаркових балаганах, прив’язавши до кіс величезні камені. Вона сама робила всю домашню роботу: застеляла ліжка, прибирала в кімнатах, прала білизну, готувала їжу. За прислугу в неї була тільки Козетта — мишка на службі в слона. Усе тремтіло від голосу пані Тенардьє: шибки, меблі і люди. Її широке обличчя, всіяне ластовинням, скидалося на друшляк. Вона мала бороду й уміла чудово лаятись. Хвалилася, що одним ударом кулака розбиває горіх. Якби Тенардьє не начиталась романів, завдяки яким іноді ставала манірною, — манірниця під личиною людожерки! — то ніхто й ніколи не вгадав би в ній жінку. Почувши, як вона розмовляє, ви сказали б: "Це жандарм". Помітивши, як вона п’є, ви сказали б: "Це биндюжник". Побачивши, як вона обходиться з Козеттою, ви сказали б: "Це катюга". Коли вона мовчала, з рота в неї стримів зуб.
Тенардьє був худий, блідий, недолугий і миршавий чоловічок, який завжди мав хворобливий вигляд, а почував себе пречудово. Він завжди усміхався — про всяк випадок — і був чемний майже з усіма, навіть із жебраком, якому відмовлявся дати ліар. Він мав погляд куниці й вираз письменника. Він любив випити з возіями — це в нього було ніби кокетування. Ніхто й ніколи не міг споїти його. Він курив велику люльку. Він носив блузу, а під блузою старий чорний костюм. Він вважав себе знавцем літератури й матеріалістом. При будь-якій нагоді любив посилатися на знаменитостей: Вольтера, Реналя,[16] Парні[17] і, хоч як дивно, на святого Августина. Пройдисвіт із нахилом до філософії. Він любив згадувати, що колись служив у війську, і хвалькувато розповідав, як під Ватерлоо, бувши сержантом чи то шостого чи то дев’ятого полку легкої кавалерії, він — сам-один проти цілого ескадрону "гусарів смерті" — затулив своїм тілом від картечі і врятував "тяжко пораненого генерала". З цієї легенди і виникла барвиста вивіска над його корчмою, що її відтоді стали називати "корчмою сержанта Ватерлоо". Він був вільнодумець і бонапартист. У селі ходили чутки, ніби свого часу він учився на священика.
Ми гадаємо, що як він десь і вчився, то хіба в Голландії на корчмаря. Цей витончений пройдисвіт умів бути фламандцем у Фландрії, французом у Парижі, бельгійцем у Брюсселі; він був із тих, хто однаково впевнено почуває себе по обидва боки кордону або фронту під час війни. Ми вже знаємо, в чому знайшло вияв його геройство під Ватерлоо. М’яко кажучи, він трохи перебільшив свої заслуги. Усілякі виверти, викрути й авантюри завжди були його стихією. Отож не дивно, що в ті грізні дні, коли відбулася битва під Ватерлоо, Тенардьє став одним із маркітантів-мародерів, про яких ми вже згадували, і які, продаючи одним, обкрадаючи інших, їхали з усією родиною — з жінкою та дітьми — в якому-небудь кульгавому повозі слідом за військами, скоряючись непомильному інстинкту завжди приєднуватись до переможців. По закінченні цієї кампанії, "призбиравши грошенят", як він висловлювався, Тенардьє відкрив корчму в Монфермеї.
"Трохи грошенят" було добуто з гаманців, виторгувано за годинники, золоті персні та срібні орденські хрести, зібрані на полях, засіяних трупами; тих грошенят і справді виявилося не так багато, отож колишній маркітант не особливо процвітав у новій для себе ролі корчмаря.
Тенардьє мав добре підвішеного язика. Він хотів здаватися чоловіком ученим. Проте, як помітив шкільний учитель, він припускався похибок у вимові. Він зі справжнім шиком складав рахунки на оплату подорожнім, але досвідчене око знаходило там орфографічні помилки. Тенардьє був хитрий, жадібний, ледачий і спритний. Він не гребував своїми служницями, тому його дружина більше їх не тримала. Ця велетка була ревнива. Їй здавалося, що за її худим і зжовклим чоловічком мають ганятися жінки всього світу.
Тенардьє був лукавий і стриманий — так би мовити, пройдисвіт поміркованої вдачі, проте він був здатен і на вибухи гніву. А що він ненавидів весь людський рід і належав до тих людей, які постійно мстяться комусь, звинувачуючи оточення за свої невдачі, розчарування, поразки і злигодні, то у хвилини гніву все це клекотіло в нього на губах і бризкало з очей, і тоді він ставав жахливий. Лихо тому, хто потрапляв під його руку в такі хвилини!