— Як же ти граєшся?
— Як можу. Мені не заважають. Але іграшок у мене мало. Поніна й Зельма не хочуть, щоб я гралася їхніми ляльками. У мене є тільки свинцева шабелька, отака завбільшки.
І дівчинка показала на свій мізинець.
— А вона щось ріже?
— Так, добродію. Я ріжу нею салату і стинаю голови мухам.
Вони увійшли в село. Козетта повела незнайомця вулицями. Вони проминули пекарню, але дівчинка не згадала про хлібину, яку їй доручили купити. Супутник перестав розпитувати її й похмуро мовчав. Коли пройшли повз церкву, незнайомець, побачивши поставлені просто на вулиці ятки, запитав:
— Тут ярмарок чи що?
— Ні, добродію, це Різдво, — відповіла Козетта.
Коли підійшли до церкви, Козетта боязко торкнулась його руки:
— Добродію…
— Що, дитино?
— Ми вже близько від дому…
— От і гаразд.
— Тепер я сама понесу відро.
— Навіщо?
— Хазяйка мене поб’є, коли побачить, що я давала комусь нести його.
Незнайомець віддав дівчинці відро. Через хвилину вони вже стояли перед дверима корчми.
8. Яка прикрість, коли надаєш притулок біднякові, що може виявитись багатієм
Козетта не втрималася, щоб не кинути погляд на велику ляльку, яка досі стояла на вітрині крамнички іграшок, потім вона постукала. Відчинила пані Тенардьє зі свічкою в руці.
— А, це ти, волоцюжко! Боже праведний, куди ж ти пропала? Чи я гуляти тебе послала, ледащо?
— Пані, — сказала Козетта, вся затремтівши. — Оцей-от добродій шукає собі притулку на ніч.
Тенардьє миттю змінила свій лютий вираз на приязну гримасу, — таке перетворення властиве всім корчмарям, — і жадібним поглядом окинула новоприбулого.
— Це ви, добродію? — спитала вона.
— Так, пані, — відповів незнайомець, підносячи руку до капелюха.
Багаті подорожні не бувають такими чемними.
Цей жест незнайомця і побіжний огляд його одежі та багажу призвели до того, що приязна гримаса зійшла з обличчя пані Тенардьє. Вона сухо кинула:
— Заходьте, приятелю.
"Приятель" увійшов. Пані Тенардьє оглянула його вдруге, особливо придивляючись до зношеного редингота і трохи пом’ятого капелюха. Потім, кивнувши головою в бік незнайомця, вона наморщила носа й кинула запитливий погляд на чоловіка, який усе ще пив із возіями. Чоловік підняв указівного пальця і закопилив губу, що в подібних випадках означає: жебрак жебраком. Тоді корчмарка вигукнула:
— Ох, чоловіче добрий, мені дуже прикро, але в нас немає вільної кімнати!
— Покладіть мене, де хочете, — сказав незнайомець. — На горищі або в стайні. Я заплачу як за окрему кімнату.
— Сорок су.
— Гаразд, сорок су.
— Ласкаво просимо.
— Сорок су! — стиха вигукнув один возій. — Та ж кімната коштує двадцять су.
— Для нього — сорок, — так само тихо відповіла корчмарка. — Я не пускаю жебраків за меншу плату.
— Це справедливо, — лагідно докинув її чоловік. — Даючи притулок таким людям, ми шкодимо добрій славі нашого закладу.
Тим часом незнайомець, поклавши на лаву свій згорток і палицю, сів за стіл, на який Козетта поквапилася поставити пляшку вина та склянку. Торговець, який вимагав води для коня, сам пішов напувати його. Козетта вмостилася на своє місце під кухонним столом і знову заходилася плести.
Незнайомець налив собі вина і, ледь пригубивши зі склянки, з дивним виразом став розглядати дівчинку.
Козетта була негарна. Якби їй жилося щасливо, вона, може, здавалася б вродливішою. Бліда й худенька, дівча здавалося, мало, не більше як шість років, хоч їй було вже вісім. Її великі очі запали й потьмяніли від постійного плачу. Кутики рота вигнулись у гіркій гримасі, як ото буває у засуджених на смерть або в безнадійно хворих. У відблисках полум’я з печі випнуті кістки дитини справляли жахливе враження. Козетта вічно тремтіла від холоду, тому завжди сиділа зі стуленими коліньми. На ній було жалюгідне лахміття. Крізь дірки в подертому платтячку виглядало голе тіло, посмуговане синцями побоїв. Тонкі голі ноги почервоніли від холоду. На худі ключиці не можна було дивитися без сліз. Увесь вигляд цієї дитини і навіть її хода, рухи, зляканий голосок, що уривався мовчанкою, — усе це висловлювало й передавало одне тільки почуття: страх.
Страх пригнічував і душив Козетту. Він змушував її притискати лікті до стегон, ховати п’яти під себе, займати якомога менше місця, затамовувати подих. Страх проявлявся в кожному русі дівчинки, він зачаївся в глибині її зіниць.
Цей страх був такий сильний, що, прийшовши мокра, Козетта не зважилася обсушитись біля вогню і мовчки всілася за свою роботу.
Чоловік у жовтому рединготі не зводив із Козетти очей.
Раптом Тенардьє вигукнула:
— А де ж хлібина?
Козетта, як і щоразу, коли хазяйка підвищувала голос, хутко вискочила з-під столу.
Вона зовсім забула про ту хлібину і тепер удалася до засобу, до якого завжди вдаються перелякані діти. Вона збрехала:
— Пекарня була зачинена, пані.
— Треба було постукати.
— Я стукала.
– І що?
— Ніхто не відчинив.
— Завтра я з’ясую, чи це правда, — мовила корчмарка, — і якщо ти збрехала, ти в мене потанцюєш. А поки що віддай-но мені п’ятнадцять су.
Козетта сунула руку в кишеню фартуха і вся позеленіла. Монети там не було.
— Ти що, оглухла? — крикнула хазяйка.
Козетта вивернула кишеню — порожньо. Куди поділася монета? Бідолашна дитина не могла здобутися на слово. Вона закам’яніла.
— То ти загубила мої п’ятнадцять су? — рикнула Тенардьє. — Чи, може, вкрала?
І простягла руку до нагайки, яка висіла біля комина.
Цей погрозливий рух вернув Козетті мову, й вона закричала:
— Не бийте мене, пані! Не бийте! Я більш не буду!
Тенардьє зняла нагайку.
Тим часом чоловік у жовтому рединготі понишпорив у кишені камізельки. Інші подорожні пили собі або грали в карти, й ніхто цього не помітив.
Козетта злякано забилась у куток біля печі. Хазяйка підняла руку з нагайкою.
— Пробачте, пані, — сказав чоловік у жовтому рединготі, — але я щойно бачив, як у цієї дівчинки щось випало з кишені фартуха. Ви кажете, там була монета?
Він нахилився і вдав, ніби шукає якусь річ на підлозі.
— Ага, ось вона, — сказав гість випростуючись.
І подав пані Тенардьє срібну монету.
— Так, це вона, — сказала корчмарка.
То була інша монета, вартістю в двадцять су, але Тенардьє тільки вигадала на цьому. Вона вкинула монету до кишені, люто глипнула на дівчинку і просичала: