Паннї Ал'їсї мусїв Гільтон менше подобатись, бо з видимою неохотою слухала банальних компліментів, які говорив її і пустого балаканя, яке вів з її батьком.
А Кипріян прямо не міг стерпіти його присутносте в тім місці' і, часто здержуючи себе, утікав, пращаючи ся скоро.
— Щось сьогодня не в гуморі Француз — говорив тоді' п. Веткінс, моргаючи на Гільтона — мабуть діяманти не хотять йому сами влізти у кишеню.
Гільтон на сей жарт вибухав голосним, простацьким сміхом. Кипріян утікав тоді' звичайно до старого чесного Бура, Якова Вендерґарта, який мешкав недалеко копальні*.
Старик сей, якого прозвищем охрещено копальню, мав колись концесію на грунта., що занимали тепер копальні' Веткінса, який йому видер їх силою.
Вендерґарт, зруйнований тепер, мешкав в глиняній лїпянц'ї і заробляв на житє шлїфуванєм камінів, якого то ремесла навчив ся в свойому рідному місті' Амстердамі.
Копачі часто приносили до нього діяманти до ошлї-фуваня, а старому, який попередно був дуже зручний в свойому ремеслі', тепер що раз важче приходило ся працювати.
Кипріян пізнав його тодї, коли шліфував йому перший знайдений діямант і відразу дуже полюбив його. Радо заходив до старого, щоби побалакати з ним годинку або приглянути ся його роботі'.
В своїй простенькій робітні' з сивою бородою й лисиною на голові, вкритою оксамітною шапочкою, великими окулярами на довгім носї, серед дивоглядних знарядів і флящинок з загадочними течами, виглядав на альхе-міка з XV в.
Діяманти після вигляду, якого набирають по обро-бленю, носять назву: діяманту, розети, звичайного бри-лянту, подвійного, "Ьгіо1ей"и і "роїкісіс ие".
Підчас роботи Вендергарт був дуже говірливий і рос-казував займаючі історії про південну Африку, в якій вже від 40 літ перебував. Найчастїйшою темою оповідань старого були патріотичні і личні кривди, яких він зазнав. Англійці були в його очах найбільшими лиходіями. Не можна сьому дивувати ся, говорив часто, що Американці' відорвали ся від них; се зроблять також незабаром Індії і Австралія.
Бо і який же нарід хотів би піддати ся такій тиранії?
— О пане Мере, колиб світ знав всі безправства, які, горді з своєї морської сили і богатства, Англійці поповнили і поповняють, не мала би людська мова досить обид-ливих слів, щоби ними кинути їм в очі!
Хочете дізнати ся, що вони менї вчинили? Слухайте і тоді осудіть, яка є їх справедливість!
Впевнивши ся, що Кипріян буде слухати його опові-даня, старий почав так росказувати:
— Уродив ся я в Амстердамі 1806 р. і там також вчив ся я свого ремесла. Дитячі літа провів я на Розі Доброї Надії, куди мої родичі виеміґрували були від довшого часу. Були ми Голяндцями, гордими на своє походженє, коли Англія провізорично, як видавало ся, нас заанек-тувала! —
Джон Буль однак не пускає, що раз спіймав в пащеку і конгрес, який зібрав ся 1815 р. в Европі, узнав нас урядово підданими Великої Британії. Питаю вас, яким правом Европа мішаєть х-я до наших осель в Африці'?
Нехай турбуєть ся про своїх підданих англійських, однак ми не хочемо бути Англійцями!
В пересвідченю, що Африка є доволі' велика, щоби нам запевнити независиму вітчину, покинули ми Ріг і подали ся на північ, в глубину дикого краю. Названо нас Бурами, себ то мужиками та піонерами.
Ледви що, важко працюючи, запевнили ми собі неза-висиме єствуванє, вже англійське правительство підняло претенсію до нас, неначебми були англійськими підданими.
Се було причиною великої нашої еміграції в 1833 р. Знов покинули ми край управлений нами і забравши на вози домашну посуду і начиня, пустили ся ми в глуб пустині*.
В тім часі' простір краю Наталь був майже незаселе-ний, бо кровожадний тамошній король Чака, справжній Аттіля зулюський, вимордував біля мілїона людий. Дикий наслїдник його Дінґан позволив нам однакож заснувати в своїм краю оселї, в місцевости, де тепер знімають ся міста Дюрбан і Порт Наталь.
Однак звісно було, що підлий Дінґан задумує нас знищити, коли праця наша принесе плоди. Кождий отже узброював ся як міг і тільки завдяки надлюдській відвазі', відпираючи .сотки напастий, при яких жінки і діти бороли ся біля нашого боку, прийшли ми в посїданє землі', зрошеної крівавим потом.
Ледви однак чорнмй деспот зістав нами приборканий, а вже губернатор Капштату присилає військо, щоби в імени англійської королевої обняти в посїданє край Наталь!
Не хотіли нас випустити з англійської опіки. Діяло ся се в 1842 р.
Инші наші земляки здобули в тім часі* Трансваль, над рікою Оранж, де по завзятій боротьбі побили деспота, іменем Моселє Каце. І їм також Англійці без церемонії, на основі звичайного дневного приказу, забрали нову вітчину, коштом стільки жертв здобуту.
Пропущу всякі подробиці'. Боротьба трівала 20 літ. Ми усували ся все на північ, а Англія систематично простягала за нами свою захланну руку, немов за невільниками, які полишають ся власністю свого пана, хоч змінять місце побуту.
Вкінци, по крівавих боротьбах і невисказаних трудах, удало ся нам добути признане независимости для Свободного Оранського Союза. Проклямація королевої Вікторії з дня 8. цвітня 1854 р. запевнювала нам независимість нашого краю і право самоуправи. Установили ми форму державну републїканську.
Знаменита шкільна наука, приступна для всіх верств суспільства, строго зберігана справедливість, могли служити за взір для країв, які вважали себе під зглядом цивілізації далеко висшими від нашої маленької держави, в південній Африці'.
Ґріквелєнд був частиною нашого краю.
Тут поселив ся я з жінкою і двома дітьми. Мій "крааль" себто загорода, обнімав простір копальні', в якій ви тепер працюєте.
В десять літ відтак поселив ся тут Джон Веткінс. Тоді' ніхто не підозрівав ще єствуваня діямантів під нашими ногами, доперва в 1807 р. розійшла ся вістка про се. Один Бур з над берегів ріки Гарт знайшов діяманти в глиняній стїнї своєї хатини, а навіть в навозї струсів.1)
') Бур сей називав ся Джекобс. Якийсь Нїкайрк, купець, відпочиваючи з своїм товаришем підчас подорожі в хатї Джекобса, завва-жав дивний камінь, яким діти бавили ся. Купив його за кілька су, а відтак продав за 12.500 фр сер Филипови Вудгузови, ґубернаторови Капштату. Камінь сей по обробленю післав властитель на виставу