Крізь вікна вливалося сонце і гралося по образах, по хрестах і по тих головах, вичесаних на свято. Не раз, коли мені на світі дуже зле і дуже чорно, то пригадую собі ту неділю, те сонце, ті липи, ту свою білу сорочку...
Замовк. Вдивився в замкнеш двері, і мені здавалося, що саме тепер прийшла така чорна хвиля і що він пригадує собі ту ясну неділю. Я видів, як по єго лиці скотилася слеза, і вірити не міг, що ті запалі очі годні добути з себе ще хоть би одну, послідню слезу. Я знов відвернувся Д° вікна і знов побачив перехилену лампу...
— Тої неділі, — говорив дальше недужий, — рішилася моя судьба. Здавна учитель намовляв мого батька, щоб віддав мене до школи, але батько не мав відваги, бо був бідний. В ту неділю панотець покликав нас до себе, дав якісь листи і казав, що мене приймуть в бурсі.
Відвезли мене до тої бурси.
Зазнав я там всього, чого зазнати може бідна хлопська дитина. Не раз було так прикро, що хоть гинь. Але я губи закусував і терпів. Хотів науки. Нічого більше, лиш тої науки, тих книжок.
Але наука була якась інша, як я собі уявляв в своїм умі. Якась мертва, суха, нецікава. Може, оно так треба, гадав я собі, може, оно зміниться, і чекав терпеливо. Так минув рік.
З добрим свідоцтвом приїхав я додому. На цілих шість неділь. Ах, Боже! То було шість неділь раю, кромі одної хвилі пекла. Перед від'їздом, знов в неділю, пішли ми з батьком до церкви. Знов горіли свічки, співали люди і сонце розчісувало вимащені голови своїм золотим гребінцем. Я не молився; я вслуховувався в той шепіт молитви, що нісся по церкві з соток уст, я впивався тим чаром спокою, віри і надії, який бачив на лицях людей.
По службі Божій панотець закликали нас до себе, випитували про школу і заохочували до науки. "Учися, хлопче, бо тепер без науки тяжко чоловікові жити". Потім всунули мені в жменю дрібних грошей і сказали: "Ось маєш, то на книжки. Я нині для тебе один акафист відправив".
Ті гроші запекли мене коло серця. Заскоботали в горлі, здавили і — я заплакав. Чого? Не знав в тій хвилі. Чи з вдяки за добре серце, чи з сорому за біду свою і неміч. Я віддав ті гроші батькові, а собі лишив спомин. Той спомин ходить за мною донині...
З того часу я почав заробляти. Помагав товаришам учитися і робити задачі. Знаєте, який то заробок. Багато праці, а мало платні, а ще менше дяки. Та мимо сего не забуду ніколи першого заробленого гульдена. Я почув у собі якусь нову силу; в мені скріпилася надія. І я щось м<>жу... Почалися лекції. Мене зробили бурсовим інструктором. За тоє відобрали мені весь вільний час. Поночі мусив я перероблювати лекції, а по заранках перепитувати.
Б Лспкий, т.
Але батько не доплачував за мене, і я навіть одягався за свої гроші. Донині тямлю тую першу блюзу, що я собі сам справив, і тогу хустку, яку купив для матері в гостинці. Не знаю тілько, хто з нас більше тішився нею, мати чи я? Де ж то, такого сина має.
Всміхнувся тим сумним, безнадійним усміхом. Відкашлянув і говорив дальше:
— І де ж би я погадав собі, що того щастя мені позавидують, що погана зависть і злоба може зрости навіть в молодім, незіпсованім серцю. Був між нами син сільського писаря. Такий бідний, як я, і пильний, лиш талану поскулив єму пан Біг. Що я годину, то він учиться три, і єще добре не вміє. Ніхто єму лекції не давав, і він сам видів, що других не може вчити, та мимо сего дивився на мене боком і плекав злість до мене.
Гадав я собі: нехай, я єму прецінь нічого не винен. А саме тоді почався в нашій школі живіший рух. Почалося гарячкове читання, розбурхалися молодечі уми. Нічого злого в тім не було, нічого грішного. То будилася народна свідомість, і звичайні людські почування облекалися в якусь виразнішу форму. Книжки літали з рук до рук, як ластівки весною. А куди пролетіли, робилося ясніше, ширшало небо, квітчалася земля цвітом надії...
Кихи, кихи, кихи... Ту вхопив єго кашель, вимучив і пустив.
— Видно, що мені і згадувати невільно, — говорив сумно. — На чім я став?Ага! Так читали ми, а голови горіли. Найгірше, що ніколи було читати. Вдень школа, ввечері наука, лишаєся ніч. Ну, але розум від чого? Я лягав спати разом зо всіма, а по годині дрімки, як всьо каменем поснуло, вставав, світив свою власну свічку і читав. Читав далеко поза північ. На рано біда! Очі печуть, якби хто піску насипав. Але то недовго, лиш зразу, потім привикли. І всьо було добре. Аж раз якось лежу собі, свічка горить, як над мерцем, читаю — коли чую, хтось йде. Не встиг світла згасити і сховати книжки, як настоятель, мов з-під землі виріс. Пішла моя книжка — пішов і я. Прогнали.
— Іди, синоньку! — кажуть до мене. — Іди та дякуй Богу, що на добрих людей трафив, бо другі були б тебе знищили навіки. Таж ти міг цілу бурсу з огнем пустити, таж ти міг дітям голови дочиста позавертати. Іди собі!
Кажуть, що всьо то видав мій товариш, отсей писарський синок. І що єму з того прийшло? Ані розуму не прибуло, ані гроша! Хіба що злість свою наситив моїм нещастям. Бо тепер справді почалося моє нещастя.
Перше вважали мене хоть бідним, але добрим і порядним учеником, і заявляли се при всякій нагоді. Тепер кождий глядів на мене кривим оком.
Просив я учителів, щоб дали лекцію.
Обіцяли, що дадуть, як буде.
Жду, лекції нема. А тим часом гроші йдуть. Що мав зложених, вибрав і проїв та перемешкав, а тепер роби що хоч. Випровадився я за місто далеко, до бідного міщанина, і мешкав разом з двома такими, як я, бідолахами. Ми тулились, як ластівки під стріхою. Хатина маленька, а народу багато. Встаю, бувало, рано, як бовван, світа Божого не виджу. Скинув я гордість з серця, пишу до батька. Пришліть, кажу, татуню, кілька ринських, бо така на мене потреба зайшла, що ради собі не дам. Як зароблю, то віддам. Знаєте мене прецінь.
Писав я той лист і плакав, потім носив кілька днів з собою, нім пустив на почту. Ніхто не знає, як мені мило було єго слати. Прийшли гроші раз, другий, третій. За третім разом прийшло і письмо.
"Наказую тобі, сину, щоби-сь шанував кождий крей-цар, бо ти, може, не знаєш, як ми на нього гірко працюємо. А може, ти, небоже, на пана переходиш? Коли так, то спам'ятайся та пожалуй своїх бідних родичів".