Мирко врешті зважився і теж простяг руку:
— Мирослав,— сказав він і подумав: "Впізнає чи ні?"
— Ой, мамо,— сказала дівчинка й засміялась,— нарешті ти знайшовся! А знаєш, я вже думала, чи не почепити на всіх перехрестях оголошення: "Хто знає, де живе чи в якій школі вчиться хлопець з їжакуватою чуприною, який не розкисає під дощем..." Цікаво, чи хтось би здогадався, що це ти?
Дівчинка говорила вільно, весело, зовсім так, як Оксана Григорівна, видно було, що вона переймав від старшої сестри і рухи, й інтонації, і навіть брова в неї здригається, коли вона сміється, зовсім так само, як в Оксани Григорівни, і тут Мирко прийшов до думки, яка досі чомусь ніколи не з'являлась. Учитель має ще своє життя помимо школи. Ясна річ, це так просто й зрозуміло. Учитель — це не тільки клас, уроки, школа. Він повинен бути і вдома господарем, той учитель, і Оксана Григорівна не тільки читає книжки, не тільки сидить з ними до пізнього вечора в класі, готуючись до вечорниць, не тільки мусить пам'ятати про оцінки, і про поведінку, і про зошити — є ще дім, де треба мити посуд, де треба також ліпити вареники, треба зазирнути в щоденник брата, сестри чи сина — адже Христина заглядає, та ще й мораль вичитує. Ох яку казань вичитує! То як же Оксана Григорівна? Ой мамо,— ледве що не голосно вимовив хлопець,— і... і Олександра Антонівна?
Усе те майнуло майже блискавично й згасло — Мирко не мав часу на довгі роздуми про такі справи премудрі й поважні, бо веселі вечорниці ще не кінчались. А може, було так тому, що майже поруч стояла дівчинка зі скрипкою, він пам'ятав про неї весь час, йому упродовж тих кількох тижнів справляло задоволення оповідати безліч разів про зливу, котру він переходив убрід, і хоча в тих оповіданнях ніколи не йшлося про дівчинку зі скрипкою, він все одно бачив, як вона біжить під дощем, як лежать на чолі в неї пасма чорного волосся і як вона переступає босими ногами на холодній камінній плиті біля під'їзду музичної школи, тримаючи скрипку й босоніжки в руках. І було майже неймовірним, дивовижним було, що вона ось тут, поряд, і можна її покликати на ймення: "Марто, добрий вечір!"
Виходили один за одним убрані в одяг літературних героїв семикласники, і з одягу треба було впізнати, з яких вони книг. Декотрі читали напам'ять текст — і треба було сказати, чи той текст справді належить їм говорити, а чи то слова з іншого твору, іншого автора — і належать іншому героєві.
Найбільше сподобався всім Юрко Литвин. Одягнений у солдатську гімнастерку й пілотку з зіркою, він читав Малишкового "Прометея", і зовсім угамувалися всі, наче постаршали на мить семикласники, коли Юрко без пафосу, без того фальшивого декламаторського надриву, який ніколи нікого не хвилює,— коли Юрко, ступивши крок уперед, як і герой, поволі, але рішуче вимовив: "Стріляй! Розвідник я. Солдат". Здалося, Юрко також брав на себе велику сміливість і любов, котра змусила до тих слів молодого бійця.
У шкільному радіовузлі трудився Василь Середа: він змінював пластинку за пластинкою, і музика не змовкала майже.
Лотерейні квитки розкупили миттю. Уже лаштувалася черга за виграшами. Члени спеціальної комісії (вони самі себе так назвали) повинні були перевіряти номери квитків.
Звичайно, найбільше було охочих виграти сукню — модно пошиту, з білого тонкого полотна, з оздобленим вишивкою подолом — ще й гарна торбинка до того.
Мирко відчував у собі знову той настрій, що змушував його до відчайдушних вчинків. Вселилося в тебе бісеня — й годі його позбутись. Не дасть тобі спокою, поки не зробиш те, що надумав.
Лотерейні білети ще збирались тільки продавати, а він уже знав, що мусить учинити, як собі надумав. Він розумів, що не варто, навіть не годиться, недобре так робити — а таки зробить, хоч і буде каятись потому.
Тихцем пройшов Мирко поза спинами членів спеціальної комісії і взнав номер, під яким розігрувалася сукня: 15. Хм, п'ятнадцять. Навряд чи йому пощастить і він витягне саме цей номер, та, однак... Ну, а як ні? Зробити все дуже просто: лотерейні квитки — всього лиш папірці з номерками. Отже, на зворотній стороні будь-якого написати червоним — так, номерки писані червоним — написати "15", узяти виграну сукню — і віддати її дівчинці зі скрипкою. Він підійде, як лицар, припаде на одне коліно, аби все виглядало ще веселіше, і простягне їй сукню. Він уже бачив, як вона засміється, як радітиме з такого подарунка,— і нехай потому він сам до себе скрушно киватиме головою і докорятиме найзлішими словами, але ж він таки це зробить. Що п'ятнадцятий номер мусить все одно хтось витягнути — про це Мирко не думав. Рука його аж тремтіла, коли він, пробившись крізь гурт, перший брав квиток і платив гроші. Так само тремтіла його рука, коли він розвивав згорнутий трубочкою папірець. П'ятий! Майже пощастило! Дописати мізерну паличку — і сукня в його руках! Десь би дістати олівця, ага, є в кишені кулькова ручка. Миркова мати розмовляла якраз з Михайлом Івановичем і поглядала при цьому на Мирка, мама всміхалася чомусь, і Мирко мусив стати з тим папірцем у чергу, не міг же він ховатись по закутках, коли мати дивиться отак — пильно й з усмішкою. Черга довга, ще можна якось встигнути, але як? Відходять з черги зі своїми виграшами дорослі й діти, і хтось уже пропонує заміну. "Пощо мені серветка,— доводить і переконує хлоп'ячий підбасок,— дай мені краватку, а я тобі цю серветку!"
Але Мирко ловить лише обірвані згуки слів, він ні до чого не приглядається з увагою, нічого не запам'ятовує надовго. Його думки зайняті зараз тільки одним.
Попереду в черзі — всього лише кілька чоловік розділяють їх — Марта, скрипку вона десь поклала, і зараз без скрипки виглядає якоюсь обеззброєною, зовсім маленькою, достоту Куцик на березі моря, увечері, коли нікого нема, коли тільки берег, море, гомін хвиль і голос Куцика:
— Мирку, будь тут!
Зовсім як Тодосько, якого треба від усього оберігати й захищати.
Волосся в неї сьогодні не пасмами — пухнасте, блищить, і коли б до нього доторкнутись, то, мабуть, руці було б лоскотно й приємно.
Мама все ще дивилася — ну як тут вийдеш із черги? Як взагалі що зробиш, коли раптом Марта озирається?