Але Клайда зараз не цікавили ці сперечання. Він бачив перед собою матір: що вона подумає і відчує. Він регулярно писав їй весь цей час і уперто повторював, що не винуватий: нехай вона не вірить тому, що читає про нього в газетах, — усе це байки. Його безперечно виправдають. Він сам свідчитиме на свою користь. А тепер… тепер… Йому так невистачає її тепер, так невистачає… Всі, геть усі, покинули його. Він такий самітний, страшенно, безмежно самітний. Він повинен якнайшвидше написати їй. Повинен. Повинен. І, попросивши у Джефсона аркуш паперу і олівець, він написав: "Місіс Грі-фітс, місія "Зоря уповання", Денвер, Колорадо. Люба мамо! Мене засуджено. Клайд". Він простягнув аркуш Джефсону і тривожно й жалібно спитав, чи не можна одразу ж послати телеграму.
— Ну, звичайно, друже, зараз пошлемо, — відповів Джефсон, зворушений його нещасним виглядом, і, покликавши розсильного, що стояв поблизу, віддав йому аркуш та гроші на відправлення телеграми.
Потім двері для публіки було замкнуто, і Клайда в супроводі Краута і Сіссела вивели з суду через бокові двері — дорогою, якою він колись сподівався вислизнути. І представники преси, і публіка, і присяжні, які все ще сиділи на своїх місцях, — усі видивлялися на нього, неначебто вони не бачили його досхочу і неодмінно повинні були втупити свої очі йому в обличчя, щоб бачити, як він сприйняв вирок. Знаючи, наскільки публіка ворожа до Клайда, суддя Оберуол-цер за просьбою Слека не закривав засідання суду, поки його не сповістили, що Клайда вже знову замкнуто в його камері; тільки тоді двері залу суду було відімкнено. Натовп кинувся до виходу, але затримався тут, чекаючи, поки вийде Мейсон, бо з усіх, хто був причетний до цієї справи, саме Мейсон був справжнім героєм: він покарав Клайда, помстився за Роберту. Та спершу з'явився не він, а Белнеп і Джефсон, і вигляд у них був не стільки пригнічений, скільки суворий і презирливий, — особливо визивно і зневажливо дивився Джефсон.
— А все-таки вам не удалося його витягти! — крикнув хтось з натовпу.
І Джефсон, потиснувши плечима, відповів:
— Поки що ні, але є ще закон і за межами цього округу.
І одразу після цього вийшов Мейсон; на плечі його було напнуте важке мішкувате пальто, поношений м'який капелюх насунуто на очі; за ним, мов королівський почет, ішли Берлей, Хейт, Ньюком та інші. Він простував, немовби зовсім не помічаючи втішної уваги натовпу, що чекав на нього. Адже він був переможець, обраний суддя округу! І вмить з привітальними вигуками його впритул оточила збуджена людська маса; ті, хто опинився найближче, намагалися потиснути йому руку або на знак подяки плеснути по плечу.
— Ура Орвілу! Молодець, суддя! (його новий титул, що швидка став звичним.) їй-богу, Орвіл Мейсон, ви заслужили подяку всього округу! Ура! Браво! Тричі ура Орвілу Мейсону!
І натовп вибухнув трикратним громовим "ура". Клайд у своїй камері почув вигуки і добре зрозумів, що це означає.
Вони вітають Мейсона за те, що він домігся обвинувального вироку. В цьому величезному натовпі немає жодної людини, яка не визнавала б Клайда цілком і повністю винуватим. Роберта… її листи… її тверде рішення неодмінно примусити його повінчатися з нею… і безмежний страх перед розголосом… ось що призвело його до цього. Засудження. Можливо, смерть. Він утратив усе, чого так жадав, чим мріяв владати. І Сондру! Сондра! Ні слова від неї! Ні слова! І, побоюючись, що Краут, Сіссел або ще хто-небудь, певно, стежать за ним, — адже вони ладні навіть тепер повідомляти про кожний його порух, — і не бажаючи показати, які великі насправді його смуток і відчай, Клайд сів, узяв у руки якийсь журнал і удав, що читає… але дивився він кудись у далечінь, крізь сторінки, і бачив не їх, а матір, брата і сестер, Гріфітсів — усіх, кого знав… Зрештою, він уже більше не мав сили бути віч-на-віч з цими примарними тінями, і він підвівся і, скинувши одяг, забрався на свою залізну койку.
"Засуджений! Засуджений!" Отже, він має померти! Господи! Але яке блаженство, що можна' заритися обличчям у подушку, щоб ніхто не бачив його, хоч які б справедливі були їхні здогади!
РОЗДІЛ XXVII
Невеселі наслідки відчайдушної боротьби і жорстокої поразки: таке суворе тлумачення трагедії місцевим судом непохитно переконало весь народ від океану до океану, що Клайд справді винуватий і, як повсюди сповістили газети, засуджений по заслузі. Бідна дівчина, жертва підлого убивства! Які сумні її листи! Скільки вона вистраждала! І що за жалюгідна оборона! Навіть денверські Гріфітси під час процесу були настільки вражені безліччю доказів, що не насмілювалися відкрито читати газети один одному, а найчастіше читали їх нарізно, на самоті, а потім перешіптувалися про те, яка жахлива ця убивча злива, цей потоп побічних доказів. Але згодом, прочитавши промову Белнепа і свідчення Клайда, маленька сім'я, яка так довго жила одним почуттям і однією думкою, піднеслася духом і на якийсь час повірила в свого сина і брата, всупереч усьому, що доти довелося прочитати про нього в газетах. Через це протягом усього процесу, аж до самого його кінця, вони писали Клайдові бадьорі листи, сповнені надії (основою для них були найчастіше листи самого Клайда, де він знову і знову повторював, що не винуватий). Та як тільки його було засуджено, і він з самої глибини свого відчаю телеграфував матері,— і газети ствердили вирок, — безмежний жах охопив родину Гріфітсів. Адже це — доказ, що він винуватий? Хіба не так? Мабуть, такою була думка всіх газет. До м-с Гріфітс кинулись репортери; вона спробувала разом з своїм маленьким ви-відком сховатися від нестерпної горезвісності на глухій околиці Денвера, зовсім не зв'язаній з тим світом, з яким їй доводилося стикатися під час своєї місіонерської діяльності. Підкуплений службовець фірми по перевезенню речей розкрив її нову адресу.
І ось ця американка, свідок того, як править господь бог справами мирськими, сидить у своєму жалюгідному, убогому житлі, майже не маючи коштів до існування; гнітючі сили буття, люті і нещадні удари долі звалилися на неї, але вона непохитна в своїй вірі.
— Зараз я не можу думати, — заявляє вона. — Я немов заціпеніла, і все здається мені незрозумілим. Мого хлопчика визнали винуватим у вбивстві! Але я — його мати, і я аж ніяк не переконана в його винуватості! Він писав мені, що не винуватий, і я вірю йому. Кому ж, як не мені, міг він висловити правду? Від кого іншого міг чекати віри своїм словам? Та є ще господь, він усе бачить, і йому все відомо.