Те, що було! Для нього воно, здається, справді ніколи не вмирає, знову й знову в ньому відроджується, оживає, як цей березневий каламут.
— Розумієш, наче всі їхні душі в мою переселились і оце ганяють мене по світлу, бунтуються, не дають заспокоїтись.— Гримаса болю пробігає по суворому Ва-луйковому обличчю.— Ми ж могли не загинути в тому бою — ось що терзає найбільше. Смерть наша там була непотрібна, в цьому я переконаний. І уяви моє становище перед взводом в тій, передсмертній уже ситуації: я їм командир, старший над ними, їхнє життя в моїх руках, і все ж я мушу губити їх і себе — губити безглуздо. Трагедія вся в цьому, що безглуздо! Досить було одного слова, одного розумного розпорядження, і взвод був би врятований без будь-якої шкоди для справи... І той, хто це слово міг сказати, був з нами якраз, стояв поруч зі мною...
— Хто ж це?
— Ну, хай уже я міг не зорієнтуватись,— мовби не розчувши запитання, в замисленні вів далі Валуйко,— молодий був, гарячий, сам на рожен ліз, бо, крім усього, ще й хвастонути любив, та й орденів кортіло — не стану брехати... Але ж він, він! У батьки не одному б із нас годився: і не дурень же, бачив, як ситуація складається... У відкритому ж полі ми, нічим не захищені, в нас і окопів путніх ще не було. А за кількасот метрів, за спиною в нас — траншеї повного профілю. Хіба під захистом тих траншей ми гірше билися б з танками? Капітан Хлюпань, трясогуз старий,— на ньому, на ньому весь гріх.
Он воно що! Капітан Хлюпань, отой скрипучий, лайливий сусід наш... Мав ніби ж репутацію бездоганного служаки... Ні, це щось не схоже на нього. Бували в нього з Валуйком сутички, це вірно, але щоб аж так...
— Наче ж він непоганий командир був.
— Я теж так думав до того нашого смертного дня. Вмиратиму, не забуду ранок отой. Сонце в тумані. Ми щойно поснідали, стоїмо гуртом на вогневій, і Хлюпань з нами — він тієї ночі в нас ночував... Ворог не стріляє, ми теж, веселі стоїмо, диво наше солдатське розглядаємо: на землі, під крижинкою тоненькою — весна зеленіє! Водичка під тією крижинкою, і в ній так яро, іскристо зеленіє травка якась... І в цей час чуємо далекий гуркіт. "Що це?" — глянув на мене капітан Хлюпань, і я бачу, як він зблід. І одразу ж ми почули, як і за пагорбом, і в балках, в одній, другій — всюди в тумані танки гуркочуть. На фланзі метушня, піхота з бойової охорони уже перескакує до головних траншей. Я не мав сумніву, що капітан Хлюпань дасть і нам наказ відійти, бо кому ж це було потрібно, щоб ми з своїми мінометними трубами залишалися тут — адже в нас і протитанкових гранат було всього лише кілька штук. Міни, але ж міна "тигра" не бере, це він знав, гад старий. Гуркіт танків посилювався, вже били по них наші артилеристи, треба було щось вирішувати, і капітан Хлюпань заметушився, скрипучим своїм голосом гукнув ординарця,— бачу, зараз чкурнуть.
— А взвод? — питаю.
— Вам із взводом — лишатися тут!
— Але ж піхота... гляньте!
— Мовчать! Без паніки! Ні кроку назад... І наказав мерщій знімати зв'язок.
— Я був просто ошелешений,— помовчавши, вів далі Валуйко.— Бо якщо перед цим ще можна було думати, що він не розібрався, не встиг як слід оцінити становище, то тепер, коли він наказав забирати зв'язок, усім нам ясно стало, що він просто нас кидає, жертвує нами, свідомо нас прирікає на смерть.
— Нащо ж зв'язок забираєте???
То лунає чийсь крик з вогневої. А він ніби не чує. Ще лютіше квапить ординарця і, нагнувшись, сам шарпнув, зриваючи, нитку польового телефону. "Товаришу командир! — як виріс перед ним, виструнчився наш Юров, наш прекрасний Юров-телефоніст.— Дозвольте й мені зостатися тут, із взводом".
І той старий черств'як, душогуб наш, глянув на Юро-ва холодними своїми очима, скривився й, відвертаючись, махнув рукою, пропащо якось махнув: зоставайся, мовляв, якщо життя набридло... Котушки звелів ординарцеві взяти, а коробку польового телефону сам вхопив — так з апаратом і потрюхикав, потрусив своїм задом у тил... А я стояв такий злий, що хоч би і вбило. Добре, думаю, я таки виконаю наказ, але знай, що ти вчинив з нами підло, підло!
Ми деякий час мовчимо. Чути, як гуркоче кватиркою вітер весняний.
— Неясно, для чого все це було йому потрібно?
, — Як для чого? А доповісти хазяїнові про такий подвиг! Піхота відійшла, піхота драпонула, а мої, бач, трималися до останнього, погинули всі, вирішили краще вмерти, а не відійти. Відзначте їхній подвиг, та відзначте ж заодно й мене, бо це ж мої, це я їх так вигартував. Ще, скнарюка, й телефонний апарат прихопив, тож, думав, побачить командир полку, похвалить: "Оце командир... голки на полі бою не кине". А що кинув нас напризволяще, на убій кинув — то хто про те знатиме? Не думав же, що правда колись випливе... Звісно, ми билися до останнього. Коли протитанкових не стало, із звичайними гранатами, з мінами в руках кидались мої хлопці на танки! Шмаття летіло з їхніх десантів, бо і наша артилерія, й міномети полкові били по них з прямої наводки, та й ми не безславно вмирали: танки йшли на нас геть забризкані поганою фашистською кров'ю... Ну, а потім...
І Валуйко буденно розповідає, як накрило його снарядом, як падав, і в ту секунду навіть сонце було йому як снаряд, що вибухнув серед неба й застиг. Осколків понаганяло — і в плечах, і в легенях сидять.
— Був уже там, в антисвіті, аж уночі опритомнів,— тіло, видно, на сирій землі відійшло, натягло весняної сили. А вдосвіта, вже при наступі, сусідній полк мене підібрав...
Стара географічна карта, добута Валуйком з кишені, знову з'являється на столі.
— Ось тут він живе, наш колишній Хлюпань, в оцьому містечку на Поліссі. На півтораста кілометрів гак зроблю, а таки заверну до нього, доберусь, потривожу його у ведмежому його лігвищі...
— Він знайде, чим виправдатись.
— Знаю, формально до нього не підкопаєшся. Але я хочу глянути йому в вічі. Побачити хочу, якою стає людина після такого, і чи зрушилось хоч що-небудь у
бездушній його душі? Чи мохом обріс та так і живе? Ніні, шановний, ми з тобою поговоримо... Все тобі скажу, все викладу. Що саме скажу? А те, що людиною треба бути. Завжди. За будь-яких обставин.