Я уявляю собі їхню зустріч, їхню розмову, коли з Валуйком увесь взвод його буде, взвод молодих, веселих і відважних хлопців. Ще раз постануть вони перед ним у своїй невмирущості, із своїм чистим сумлінням...
— На орден цей хай гляне, що ним мене посмертно за той бій нагороджено... І про Юрова хай дізнається, як цього юного лицаря танк розчавив на моїх очах. Просто волав до мене поглядом: допоможи, рятуй! А що я міг? Хоч би йому, своєму любимцеві, Хлюпань не дозволив був залишатись, а то ж дозволив, занапастив...
Валуйко важко дихає, аж хрипить легенями, де ходять осколки. Знаю, ніщо його не зупинить, він доб'ється свого, тисячоверстий гак зробить, а прийде до того на поріг — людина з воскреслих, людина-розплата.
— Двадцять років клав я дороги, і ось одна з них таки приводить до нього. Ні, провідаю неодмінно. Повинен знати він, як хлопців на моїх очах перемелювало, як кров та нутрощі бризкали з тих, що ще годину тому жартували, сміялись... Ще танки нас не розтоптали, а він уже душі наші потоптав своєю підступністю й неправотою. Ти мене в багнюку затовк, а Батьківщина мене й звідти видобула, з того багна, з того кривавого місива війни підняла!
Валуйко різко підводиться, поправляє гімнастерку тим, ще гвардійським рухом.
За якусь годину він уже прямує до вокзалу. Ми прощаємось на вулиці. Сивина з-під його кашкета снігом сріблиться, біліє далеко, ніхто з зустрічних і не подумає, яким буйночубим, золотисто-русявим був цей гвардієць, що й сьогодні мовби несе в собі необоримий дух свого легендарного взводу... Відкрите мужнє обличчя, тверда хода. Такий він є. Таким віддаляється в своєму цупкому дорожницькому плащі з нарядами в кишенях, із запацьореною картою, де видавлено олівцем лінії збудованих і ще не збудованих доріг. Віддаляючись, Валуйко ще раз обертається, і ще раз зблискує мені його прощальна усмішка, повна почуття, повна тепла, і згадок, і смутку...