Наталя Павлівна (тихо гладить його по голові). Не будемо, не будемо, любий... Посидимо так трішки і... підем спать. Мені трішки сумно сьогодні, хотілось з тобою на самоті побути.
Андрій Карпович. Я ж вранці прийду... (З жагою). Прийду до моєї жіночки, в теплу постельку до неї. Щастя моє!
Наталя Павлівна (встаючи). Ну, а тепер іди працювати. Годі... Піду ляжу...
Андрій Карпович. Ти б, справді, мамуню, капельок прийняла. Га?
Наталя Павлівна (з посмішкою). Може, й прийму. Ну, прощай! Роби, хороший. (Обнімає й цілує).
Андрій Карпович. Так, наче на поїзд їдеш... Спи спокійно. Іван Стратонович, мабуть, лютує... До ранку, мамуню... (Виходить).
Наталя Павлівна хитає йому головою, якийсь час стоїть непорушно й задумливо на місці, потім стріпується, глибоко зітхає і йде до себе в кімнату. Через якийсь час виходить з пляшечкою в руці. Сідає коло столу, схиливши голову на руки. Встає, дико озирається, іде до балкону, одчиняє двері, немов хоче покликати когось, вертається і знов сідає. Дивиться на пляшку, піднявши її до світла. Входить Іван Стратонович через двері з кухні.
Наталя Павлівна (здригається, ховає пляшечку, встає, суворо й різко). Чого вам ще треба? Знов підслухували?
Іван Стратонович (понуро, мовчки й помалу підходить, виймає з кишені якийсь папір, розгортає, показує і рве). Вексель. (Потім виймає пакуночок листів, кладе на стіл перед Наталею Павлівною). Листи. (7 дивиться на неї насторожено-чекаючим, хмурим, гарячим поглядом).
Наталя Павлівна (жадно хапає листи, ховає на грудях, потім дивиться на нього й застигає. Іван Стратонович видушує на губах понуру посмішку). Іване!
Іван Стратонович (так же дивиться, хрипло). Я не читав їх.
Наталя Павлівна, збезсилівши, сідає, не зводить з нього очей.
Іван Стратонович. Ну, тепер можете прогнать мене і скінчить комедію. Кінчайте швидше.
Наталя Павлівна раптом встає, обнімає його й жагуче цілує.
Іван Стратонович (задихаючись). Це подяка чи... чи...
Наталя Павлівна (один мент вагається, але дивиться в його гарячі дикі очі і, обнявши, говорить). Любов... Любов...
Іван Стратонович (жагуче цілуючи). Тасю!.. Тасю!.. Ходім до мене. Ходім... Ми зараз вернемось.
Наталя Павлівна (одхиляючись). Іване... Це — безумство.
Іван Стратонович. А-а! "Безумство"... Тепер теж безумство?
Наталя Павлівна. Ти не віриш мені й тепер?
Іван Стратонович. Не вірю. Що тобі стоїть обнять?
Наталя Павлівна. Значить, я повинна йти для доказу?
Іван Стратонович. Ти боїшся?
Наталя Павлівна. Ні, я для доказу не піду. Піду, коли бажання поведе.
Іван Стратонович. Значить, я мушу вірить словам тільки?
Наталя Павлівна (дивиться в його лице, помалу). Ні, я дам тобі інший доказ... Чуєш, Івасю? Я дам другий доказ, і ти повіриш... Тільки треба заспокоїтись. Чуєш?
Іван Стратонович (хрипло). Коли?
Наталя Павлівна. Коли? Не знаю. Хутко. Три тижні, два, не знаю. Ти мусиш ждать. Чуєш? Я хочу тепер тебе випробувать, чи ти віриш мені... Говори, віриш?
Іван Стратонович. Не знаю. Знаю, що ти отруїла мене своїми словами. Я не знаю, чому вірить. Убий мене, тільки правду дай! Дай.
Наталя Павлівна. Дам. Тільки не зараз, а тоді, коли ти мені будеш вірить, а не доказам. Чуєш? Будеш ждать?
Іван Стратонович. Не знаю... Мушу... Тепер ти безпечна. Сила на твоєму боці.
Наталя Павлівна. Не говори дурниць. Хіба я не розумію, що ти думав, як вертав листи, і що зараз стоїть в твоїх очах? Я завжди в твоїх руках і без листів.
Іван Стратонович. А! І через це тільки й поцілунки ці?
Наталя Павлівна. Не говори, кажу, дурниць! Якби ,через це, я б зараз пішла до тебе. Я хочу дати тобі такий доказ, щоб ти все життя вірив мені. Але ти мусиш ждать. І ні одного слова, ні одної сцени. Хоч би я обнімалась на твоїх очах з Андрієм, Тосем, зо всіми мужчинами,— ти мусиш мовчать і ждать. Чуєш?
Іван Стратонович. Доки? Все життя?
Наталя Павлівна. Ні, далеко менше. Сказала, не більше місяця. Я хочу тебе провірить. А тоді доказувать тобі. Будеш ждать?
Іван Стратонович (мовчить). Буду.
Наталя Павлівна. Ну, а тепер іди до Андрія. Я стомилась. Цілуй. (Обнімає). Іди.
Іван Стратонович похилений, похитуючись, виходить. Наталя Павлівна безсило сідає на стілець, кладе голову на стіл і тихо, безнадійно ридає.
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
Там* же. Ранок. На столі наготовлено для обіду
Іван Стратонович (з капелюхом в руці). Я не маю більше сил. Чуєш? Не маю. Не можу ждать!
Наталя Павлівна. Мусиш, Івасю. Мусиш, бідний... Та не ходи, зараз же обідать будемо.
Іван Стратонович. Я піду пройдусь... Ще якби хоч робота. В роботі забував. А як здали мотор... Цей тиждень мені здається довгими роками... (Криво посміхаючись). Може, ти сподіваєшся, що я збожеволію?
Наталя Павлівна. Іване! Це віра твоя?!
Іван Стратонович (зщулившись). Вибач, я не хотів... Я божевільний...
Наталя Павлівна. Ох, швидше б уже!
Іван Стратонович. Ти не скажеш мені?
Наталя Павлівна. Нічого не скажу... Жди.
Входить, наспівуючи, Саня. Змовкає.
Іван Стратонович. Ну, піду пройдусь. (Виходить).
Саня. Господи! Він з кожним днем стає таким, що аж душно при ньому в хаті. Ну що, болить голова, Наталю?
Наталя Павлівна. Ні, дитинко, нічого. Трішки.
Саня. І що сталось таке з вами? Андрій каже, що ви ніколи нічим не слабували. А за цей тиждень ви просто з лиця зійшли. (Несміло). Може, у вас горе є яке, Наталю?
Наталя Павлівна (сміючись). Горе? Що ти, дівчинко моя? Хіба ви мене не любите? Хіба нам не щастить? Ось не сьогодня-завтра грошей матимемо цілу купу.
Саня (сумно). А все-таки ви невеселі. Пульхера каже, що бачила раз, як ви плакали.
Наталя Павлівна (регочеться). Хіба? От це старенькій привидилось. Я вже забула, коли плакала! Ну що, може, трішки за піаніно сядемо? Га?
Саня. Сядемо. Тільки щоб у вас голова не боліла. Ви й так цілі дні граєте на уроках.
Наталя Павлівна. О, хутко вже ніколи грать не буду! Ну, сідаймо.
Дзвінок.
Наталя Павлівна. Дзвонять?
Саня (біжить). Мабуть, Андрій. (Вертається з листом). Лист, Наталю! Лист! Мабуть, від компанії. Дивіться, тут ось на конверті щось не по-нашому надруковано... Що вам, Наталю! Ой матінкс?!
Наталя Павлівна (дуже схвильовано). Нічого... Це про мотор. Одповідь... Так швидко. (Прикладає руку до серця. Розриває конверт, читає, безсило сідає).