"А що ж діяти?" — питав він себе самого. Про це ж якраз і казала Діді. Ось чого вона молилася, щоб він позбувся всього. Він знову підняв провинну руку. А певне, що вона не така, як колись! І хіба ж Діді може любити цю руку й це тіло так, як любила перше, коли вони були дужі, чисті, молоді? Та вони йому самому гидкі. Якийсь шмаркач-студент зробив з ним, що схотів. Так, ця рука, це тіло зрадили його.
Нараз він схопився й сів у ліжку. Ні, бігме, це він їх зрадив! Він зрадив сам себе. Він зрадив Діді. Вона каже правду, тисячу разів правду! У неї стало розуму, щоб збагнути це й відмовитись вийти заміж за раба грошей, просяклого наскрізь алкоголем.
Він устав з ліжка, підійшов до великого дзеркала на дверцятах одежної шафи й подивився на себе. Не дуже гарний… Худорляві, запалі колись щоки тепер налилися, обрезкли й обвисли. Він пошукав у обличчі тих жорстоких рис, що про них казала Діді, і справді їх знайшов. І погляд якийсь колючий. Очі каламутні від незліченних коктейлів, що він вихлебтав і вчора, і за всі ці місяці та роки. А виразні капшуки під очима вжахнули його. Він закасав рукава піжами. Не диво, що цей Слосон пригнув йому руку! Хіба це м'язи? Вони геть проросли салом! Він скинув піжаму й ще дужче жахнувся. Яке ж бо негарне в нього тіло! Замість плескуватого живота — черево, замість опуклих м'язів на грудях, і на плечах, і на животі — якісь пласти сала!
Буйний День сів знову на ліжко. В уяві його зринули один за одним образи незборної молодості: всі ті труднощі, що він їх міг витерпіти більше за будь-кого, ті індіяни й собаки, що він позагонив у шалених своїх подорожах по Алясці, й усі його подвиги, що зробили його королем дебелого племені піонерів.
А тепер? Старість?.. І немов живий постав перед ним той вісімдесятчотирилітній дід, якого він здибав біля Глен-Елена. Облитий вечірньою загравою, підіймався він крутою стежкою, сивоголовий, сивобородий, з дійницею ще пінявого молока в руці, і лице його лагідно світилося теплом літнього надвечір'я. Ото старість!
"Еге ж, добродію, мені вісімдесят чотири роки, а я ще моторніший буду за багатьох молодих! — лунали йому в вухах слова старого. — Не ледарював зроду. Я прийшов сюди через прерії п'ятдесят першого року. З індіянами бився. У мене був запряг волів та семеро дітлахів…"
Пригадалась йому й стара на горі, що ростила вино на своєму клаптику землі, відвойованому в чагарів, і маленький Фергюсон, що вискочив перед ним на дорогу як той кролик. Колись редактор великої газети, а тепер живе в чагарях і щасливий, що має собі джерельце та може плекати й кохати свій садочок. Так, Фергюсон розв'язав проблему. Хирляк і п'яниця, він утік від лікарів, утік із цього міського курника і тепер, як суха губка, вбирає в себе здоров'я. Буйний День подумав: коли хворий, що його вже зреклись лікарі, міг обернутись на здорового хлібороба, то чого не досягне в тих умовах такий, як він сам, не хворий, а тільки розжирілий? Він уявив собі своє тіло, що знову стало міцне, як у юнака; він згадав про Діді й раптом сів на ліжко, вражений величчю несподіваної думки, що сяйнула йому.
Але недовго він просидів. Його розум, блискавичний як сталева пружина, умить оцінив і зважив той задум з усіх боків. Так, це буде велике діло! Більше за все, що він робив досі. Однак він дивився на нього просто, брав обіруч, перекидав і розглядав зусібіч. Найдужче його захоплювала простота того задуму. Він аж захихотів, коли остаточно все вирішив і заходився вдягатись. Тоді, ще напіводягнений, заквапився до телефону.
Діді була перша, кому він подзвонив.
— Не приїздіть сьогодні в контору, — сказав він, — за хвилину я буду у вас.
Потім зателефонував ще декуди. Загадав, щоб подали автомобіля. Джонсов і докладно розказав, як вирядити Боба й Вовка до Глен-Елена. Гігана він дивом здивував, сказавши йому взяти запродажню на глен-еленську ферму й скласти нову на ім'я Діді Мейсон. "На чиє?" — перепитав Гіган. "Діді Мейсон, — спокійно відповів Буйний День. — Телефон несправний, чи що? Ді-ді Мей-сон. Розчули?"
За півгодини він уже мчав до Берклі. Вперше його великий червоний автомобіль спинився під самим будинком. Діді запросила його до вітальні, але він похитав головою й кивнув на двері до її кімнат.
— Тільки там, — сказав він, — більш ніяке місце не пасує.
Коли за ними зачинились двері, він пригорнув дівчину до себе, поклав їй руки на плечі і глибоко зазирнув у вічі.
— Діді, коли я вам скажу щиро й просто, що надумався жити на фермі в Глен-Елені, що не беру з собою ані цента, що зароблятиму на кожний шматок хліба, що навіки відцураюся ділової гри, — підете ви зі мною?
У неї вихопився тихий радісний зойк, і він знову ніжно пригорнув її до себе. Та за хвильку дівчина вивільнилась від нього й ступила назад, на відстань руки.
— Я… я нічого не розумію, — сказала вона, ледве дух зводячи.
— Ви не відповіли мені, хоч, мабуть, я вже вгадав відповідь. Зараз ми звінчаємось і поїдемо. Я вже послав туди Боба й Вовка. Коли ви можете спорядитись?
Діді не могла не всміхнутися.
— Ну що це за людина! Вихор якийсь, та й годі! Просто з ніг валить. Хоч поясніть до ладу, що сталося!
Буйний День і собі всміхнувся.
— Бачте, Діді, це те, що шулери називають "карти на стіл". Годі вже нам з вами дражнитись, тертися та м'ятися. Скажімо одне одному правду, щиру правду до крихітки. Ви мені відповісте на деякі запитання, а тоді я вам відповім. — Він помовчав трохи. — Власне, у мене одно тільки запитання: чи любите ви мене доволі, щоб одружитися зі мною?
— Але ж… — почала була вона.
— Без ніяких "але ж", — гостро урвав він. — Карти на стіл! Коли я сказав "одружитися зі мною", то мав на думці те, що казав зразу, цебто — жити зі мною на фермі. Чи ви мене любите настільки?
Хвильку вона дивилась на нього, тоді спустила вії, неначе всім єством своїм висловлюючи згоду.
— Ну, тоді збираймося. — Він мимоволі рухну вся до дверей, ніби справді хотів повести з собою дівчину. — Автомобіль чекає на вулиці. Надягайте капелюшка, нічого зволікати.
Тоді нахилився до неї:
— Тепер, мабуть, можна? — і поцілував її. Поцілунок був довгий. Вона обізвалася перша: