Данило засміявся:
— А я думав, що у гашій дуплянці не бджоли, а шершні гудуть. Лісник знову зітхнув і заговорив, наче на сцені, де й досі грав старостів, куркулів і різних жмикрутів:
— Це все насмішечки зеленого маю. Що раннє, то, кажуть, скороминуще. У молодості ми всі ще необтовчені житейською ступою; тоді ми дуже правдиві, непримиренні, носимося з ідеями, сердечностями та правдивостями. А потім, коли зіткнемося віч-навіч з крутежем часу, з гризотою серця, з людською веремією, коли побачимо, що ідеї чистіші за людей, а ще коли захопимо нестатків, то й почнемо равликом-павликом залазити в свою рідненьку шкаралупу. Ідеї — це, звісно, цвіт, але й вони зжовкнуть, коли за твого чуба чи печінки візьметься прожиття. Ось одружитесь, розживетесь на діточок, і коли одне скаже "тату", друге — "папи", а жінка — "неси щось до хати", то побачите, як довкруги і в душі поменшає романтики. Тоді й мене не будете судити судом отих праведників, яким досить ідей у голові і підбитого вітром пальтечка на плечах.
Данило з подивом прислухався до крученої мови Магазаника:
якесь вариво він, певне, й захопив із різних книг та й пристосував його до своєї сплюгавілої душі.
— Щодо ідей у вашій голові я маю сумнів, але щодо достатків у вашій хаті й закапелках — тут не сумніваюсь. На них півсела могло б прожити!
— У чужі криниці легше заглядати, аніж свою викопати, — спохмурнів Магазаник. — Невже нам, Даниле Максимовичу, мало місця на землі? Чи ви як ніяк не хочете забути минулого?
— Не можу.
— І знову ж таки надаремне! За те минуле я маю більше гніватись на вас, аніж ви на мене. Так я, забувши свої збитки, забув< ши свої пропащі тисячі, забувши печію і стиск, що мав тоді в грудях, шукаю з вами хоч сякої-такої злагоди. Пам'ятаєте, як ви мене тоді кинули навзнак?
— Пам'ятаю. А ви хіба забули чого?
— Знаю, але хотів би, щоб ми про це зовсім не згадували. От ви дорікнули мені статками-набутками, а я міг би постаратися й для вас, тобто для колгоспу, і потроїти його добро.
— Ви?! — аж скрикнув з того дива, а далі розсміявся.
— Атож, — не бентежиться Магазаник. — Аби ваша добра згода, я навіть сьогодні вийшов би з глухомані лісів у колгосп і он як знадобився G і йому, і вам.
— Чим?!
— А хочете послухати? — улесливо посміхнувся Магазаник,
— Говоріть.
— Так-от, Данило Максимовичу, сердьтесь чи не сердьтесь, а скажу вам: погано, ох і погано ще ми господарюємо на землі, нераціонально, як пишуть учені. А зиідки ж візьметься та раціональність, коли ми й тепер он як уміємо прогайнувати копійку, вміємо влізти в борги, але ніяк не вміємо чи не хочемо вхопити ту копійку за хвоста. Подумайте, як ми торгуємо? Є готовеньке — продаєм, нема — сидимо, у вус не дуємо, бо так чи сяк, а жалування йде. А гроші у нас же під ногами лежать! Візьміть таке паршивеньке, вічно перелякане дерево осику. Що з нього? "Ні хуху, ні духу", — кажуть жінки, палячи піч. Шипить, сичить, стікає піною, а толку ніякого. А в господарських руках з осичини може потекти не піна, а золота сльоза, — Магазаник підставив черпак долоні під ті невидимі золоті сльози. — З чого ви кращу гонту зробите? З осичини! Гонтою й поміщики вкривали свої будинки. А ми такими забудьками стали, що в нас уже скоро без сліду вимруть осташіі гонтарі. Мало вам гонти — візьміться за осикову стружку, з якої роблять квіти.
— Кому ж потрібні ті мертві квіти?
— Богам і людям! Подивіться лишень, скільки цих квітів у нас: і по церквах, і на кладовищах, і в оселях. Як нема взимку живої квітки, то й мертва згодиться. Ви гадаєте — це копійчана торгівля? Ні! Тут мільйонами пахне!
— Ого!
— Точно кажу. Ви не повірите мені, що одна машина чистого, без сучків осикового торцю, перероблена на широку стружку, дає п'ятнадцять-двадцять тисяч прибутку. Скільки вам треба тисяч пудів хліба продати на такий заробіток?! Звісно, ви скажете — це спекуляція. А от і ні. Хіба не краще, щоб гроші мав колгоспник, а не спекулянт, який всякими правдами й неправдами переводить ліс, наймає фуганщиків і веде кумерцію з бабами, що роблять квіти?.. Не хочете марудитися цим, візьмемо щось інше. Скільки в нашій глушині коштує відро яблук? П'ятдесят-шістдесят копійок. А грушок — найбільше карбованець. А скільки у нас пропадає падалиці? Тільки й маємо з неї гниль та плодожерку, яка знову ж таки свіже яблуко зжоре. Чи думали ви, що черв'як з'їдає більше яблук, аніж люди? От які ми економісти. У віршах розписуємо, як цвітуть сади, але мовчимо, як вони осипаються. Так чому б, к приміру, з падалиці не витиснути сік, не наробити вина? Відро дармовиці дасть вам якихось законних три-чотири карбованці в кишеню. Бог з води робив вино, а ми з дармового соку не хочемо! Або чому б не походити діловим людям по далекому Сибіру? Там одне яблучко — та й свіжий карбованець, там головка часнику — та й другий. Не скажу вам про один рік, а за два наш колгосп став би тричі мільйонером.
— А ви?
— Я теж би себе не зобидив: одколупнув би й па свою долю частку. Інші ж не одколупують, а рвуть, бо час янголів минув! — сказав одверто, засміявся. — На торгівлі не пожалієш конійки — варобиш карбованець. Подумайте добре над копійкою часу! — Х широко всміхнувся, вдоволений "копійкою часу": він теж умів увернути вчене слівце. — Як ви на таке?
Данило з бридливістю і жалем обміряв Магазаників самовдоволений обвід.
— Гарно ви говорили і про мертві квіти, і про мертву копійку, і про те, що минув час янголів і як на чужому горбі можна вигребтися до статків. Не гендлярський, а щирий хліборобський буде наш достаток.
— Коли це що буде, бо стільки маємо труднощів у сільському раюванні... — зачепив Магазапик болюче, ще й сіллю посипав: — От чогось ви про них мовчите?
Данило спалахнув:
— Бо про них більше трублять оті, що збоку стоять. Ми з шкури вилузуємось, щоб скрутити в'язи цим труднощам, а дехто на них славу праведників і грошву воднораз вибиває. І чи не здається вам, що якогось давнього року сам диявол жадоби зашморгнув вашу душу в гендлярську калитку?..
— Ет, я вам одно, а ви знову про колишнє! — не зрозумів чи вдав, що не зрозумів, страшного присуду. — І, зрештою, не дорікайте мені жадобою: на ній сотні років тримаються десятки держав! — накостричившись, б'ючи прикладом вагітні колоски, Магазаник швидко пішов до лісу...