А Данилові згадалось оте "колишнє" — перший рік його вчителювання. Почався він для нього в облупленому колі святих і грішних. Річ у тому, що його школа вибудувалась із колишнього панського палацу, де були не тільки різні покої, а й церковиця, розмальована талановитим і завзятим місцевим маляром.
Він і для святих, і для грішників частенько брав натуру із свого села, зодягав і взував її теж по-своєму: в козацькі жупани й шаровари, в чоботи й постоли.
Пан, який був далеким родичем славнозвісного художника Рокотова з Літинщини й ходив у лібералах, був цим дуже вдоволений і залюбки показував свою церковицю гостям. Зате батюшка прокляв і пана, і маляра, бо той його досить грішну, нічим не прикриту статуру помістив у пекло. Уздрівши таку дивоглядію, село реготало кілька днів. Та аби ж на цьому окошилося, а то й далі у сільській церкві час од часу людям згадувалась натура батюшки в пеклі, і тоді іі урочисту службу вривався здушений сміх якогось гайдамаки, а за цим так починали реготати дядьки, що біля святих свічки гасли. Оцей регіт і вижив батюшку з парафії. Виїжджаючи:, він і за солом плювався у бік харцизяк-пересмішників...
Коли одного серпневого надвечір'я Данило приїхав до школи колгоспної молоді, то, заклопотаний ремонтом, сівбою і збиранням шкільного врожаю, завідуючий скинув на нього карі, підсвічені зсередини очі, — запропонував переночувати у колишній церковиці.
— Такої ночівлі, напевне, ніколи не матимете, то спробуйте для інтересу, — добряче посміхнувся Максим Петрович, і навколо його уст гарно вибились кілька півмісяців зморщок. — Правда, якщо ви не з полохливців. Тут колись нашому фізику приснилися гоголівська панночка і Вій. Бідолашний не помер, як філозоп Хома Брут, але більше ніколи не заглядав до церковиці. То й подумайте, чи не присниться вам панночка і Вій?
— Для мене досить і панночки, — ніяково сказав Данило, не знаючи, жартує чи всерйоз говорить чоловік, що зібрав аж кілька півмісяців навколо пуст. Для чого б таке багатство?
— А папночку-пронозу знайдете в нас! Прислали містечковий кадр, що до міста не доріс, а село поневажає. Маємо з ним халепу. Апіт звати її. lie Ганна, не Ганнуся, а тільки Аніт. І собою нічогенька, і очі христовоскресні має, і куделиця, адов ранній підбіл, золотиться, тільки лихомовство позичала у відьмуги. Як не обкрутить когось із новеньких, то зсіче язиком на капусту. От хто колись буде в пеклі найгарячішу смолу хлебтати.
— Вона, мабуть, не тільки новеньких січе на капусту?
— І мене теж, — погодився Максим Петрович. — За одну церковицю з півсотні доносів написала. Так уже їй кортить богів замазати глиною.
— Той піп, якого маляр уверг у пекло, не був її родичем?
— А це ідея! — засміявся Максим Петрович. — І таке може бути. Ви зараз підете відпочивати чи, може, поглянете на наші шкільні поля?
— Та, звісно, па поля.
Вони вийшли в сад, у якому стояло зо два десятки вуликів; недалеко від пих у куряві останнього проміння згасав старий, із кущиками сивини кінь; його передня розпухла нога торкалася й не торкалася землі, а в чорнпльно-синіх очах загусли хмари, роки та біль. Максим Петрович перехопив німотне запитання Данила.
— Працює в нашій школі колишній червоний козак Терептій Шульга, а це його кінь, певне, із тих, про яких у щедрівках співалось: "А я скочив — Дунай перескочив". Не раз він рятував життя козаків, не раз і порапепий був, а тепер отут доживає віку.
Минувши огорожу саду, вопи зупинилися перед своєрідним пейзажем: попереду земля в могутньому подиху викруглилась горбами, що біля обрію підбивалися під сипій круг лісів.
— Отут мені вчувається первородне материнство землі, — сказав Максим Петрович. Очі його, вдивляючись у далечінь, поглибшали і взялися доброю імлою.
Над серпневим мовчазним степом з густого призахідного різнобарв'я ткалась і курилась ота рожева задумана година, яку добрі люди називають — ще не вечір, але вже й не день. Іще край неба не йшов по землі, однак готувався в свою путь, поближче до осель. Є в таку пору бентежна єдність між людиною й тишею природи;
природа думає про нічний перепочинок людини, а та — про завтрашній день.
Придивляючись до Максима Петровича, Данило знову сподівався від нього поетичного слова, та почув звичайну буденщину:
— На цих горбах земвідділ нарізав нашій школі шістдесят гектарів землі.
— Чого ж на горбах?
— Бо іншої не було. Тут, видно, бог мав ці горби не для хліборобства, а для спускання на санчатах.
Данило виразно побачив і зиму, і те, як ветхий бог, осідлавши санчата, самотньо спускається з гори, засміявся.
— Вода з цих горбів не зносить гумус?
— Зносила, так ми багаторічішми травами, особливо люцерною, яка нам дає за літо чотири укоси, зміцнюєм і культивуємо грунт. Ось тут, на диво людям, наші учні й вирощують по двадцять п'ять — тридцять центнерів "українки".
— А по Україні тепер середній урожай лише дванадцять і одна десята центнера пшениці.
— Це коло бідності, коло відсталості. З 1913 року врожайність пшениці зросла тільки на якихось два пуди. Розумієте — на два! Ви самі бачите, як треба допомагати землі, щоб і вона допомагала нам. Ось уже юнаки, які закінчать нашу школу, почнуть розривати це коло. У нас усі учні — діти землі, здебільшого учорашні наймити, так що не дивуйтеся, коли в п'ятому чи шостому класі побачите парубійків під вусом.
У нерівні підніжжя горбів хвилями затікала синява, небо опустилося на ліси та й, скрадаючись, пішло по землі; із самої синяви виїхав вершник, щось епічне, горде було в його поставі і в тому, як з вечорового присмерку, наче з ріки, вибирався кінь. Дивлячись на вершника, Максим Петрович озвався голосом давнини:
Ой полем, полем килиїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота...
— А щось таки є в ньому від козака Голоти, — сказав Дапилг", і якесь тривожне почуття почало охоплювати його: де він бач її в цього вершника, що з вечора чи з минувшини наближався до нього?
— У повстанцях, а потім у червоних козаках пролетіла його молодість. Чотири рази розстрілювали її. Чотири! Але вижив козак, тільки зміняв праву ногу на вербову та й прибився до напіої школи сіяти жито-пшеницю, доглядати пасіку та викохувати сад,