— Ти мені, хлопче, без молодечих фантазій і різного романтизму. То в громадянську війну був час романтики, коли полками й дивізіями командували двадцятилітні завзятці, а тепер настав час реалізму, він за фантазії обламує крила.
Еге ж, безкрилий Ступач не народить крилатого, а приборкати когось — приборкає. Цей мізерією здрібнить і своє, і чиєсь життя, поки не ттогорбатіє та не перейде на пенсію. Тьху, знов усяка погань лізе в голову.
Неждано на вузенькому путівцю, де сходились жита з пшеницями, Данило побачив постать дівчини чи жінки. В місячній повені вона йшла від нього, ось зупинилася, нагнулась до колосся, щось поворожила й знову неквапно пішла, погойдуючи .тонкий стан і коси, що встелили плечі.
Хто б це міг бути? Польова царівна, яку стрів колись Чіпка навесні? Та минув час польових царівен. Ось знову зупинилась, перебирає руками житечко. І не лячно самій уночі? Пішла тихцем. А щось принадне, звабливе е в тому, як вона несе в місячну повінь гонкий стан і коси; зародили ж вони в неї, зародили.
Данило прискорив ходу, його кроки почула невідома, сторожко обернулась, зупинилася, торкаючись станом колосків. Справжнісінька тобі польова царівна з м'яким сяйвом у косах, з настороженістю в міжбрів'ї і в очах, над якими тремтять довгі вії і наколихують на обличчя тінявість. Такі самі вії мала і його матір. Та ми якось не помічаємо цього, коли наші матері ще не покинули нас.
— Добрий вечір, дівчино. Ти не заблудилась у наших полях?
— Ні, — коротко відповіла й ще трохи подалась до колосків, прикриваючи їх косами.
— Звідки ж ти?
— Здалеку, — пильно-пильно дивиться на нього, і гасить віями вогке місячне сяйво.
— І це відповідь, — насмішкувато кивнув головою. — Що ж ти робиш отут поночі?
— Дивлюся на ваші зошп.
— Це вже цікаво. І що ж ти помітила?
— Дуже гарні у вас пивії, а луги вже гірші: і кротовипа є, і кінський щавель буяє. Певне, сплюх ваш лугар чи оболонник — не знаю, як ви його звете.
Данило здивувався:
— Ти навіть луги оглядала?
— Еге.
— Для чого ж тобі ці оглядини?
Дівчина помовчала, потім довірливо поглянула на Данила:
— Прикидала собі, чи залишитися тут, чи їхати далі. А ви хто будете?
— Я?.. Учитель.
— Оце добре, — чогось зраділа дівчина. — А ви не скажете, як ваш голова колгоспу?
— Голова як голова, — невиразно відповів Данило.
— Кажуть, він дуже лихий? Данило збентежився:
— Хто ж це таке сказав тобі?
— Люди.
— Ті, що на полі працювали?
— Ні, дорожні. То дуже він лихий?
— Не дуже, але риба не без кості, а чоловік не без злості. Хто ж ти будеш, що нашими полями зацікавилась?
— Агроном. Я щойно закінчила інститут, і мене послали до вас. Але почула в дорозі про лихого голову, та й відпала охота зоставатися тут. Я з дитинства боюся лихих людей. — І на виду дівчини з'явилася та зворушлива безпорадність, яку завжди чоловіки хотять узяти під захист. — Що ви скажете на таке?
Данило посміхнувся: йому сподобалась дівоча безпосередність, її тривога, та й личком, і станом дівчина була наче виворожена. А який сніп волосся у неї! Таки справжня польова царівна!
— Що ж мені сказати молодому агрономові? — наморщив чоло. — Ти сьогодні ввечері почала знайомитися з полем, з лугом, завтра ж познайомся з людьми, з головою, то, може, післязавтра й розвидниться в голові.
Дівчина подумала, а далі пожвавішала:
— Ай справді, може, розвидниться.
— Де ж твої речі?
— В лісі.
— У лісі? — не повірив Данило.
— Еге ж, у вашого лісника. Він мене підвозив з району. "Так он які "люди" зробили мене дуже лихим".
— Наш лісішк видався тобі добрим?
— Наче нічого. Він увесь час турбувався про мене. Оце ж маю туди йти на ночівлю, але вже так иізно: незчулася, як і споночіло,
Данило відзначив про себе, що дівчина, видно, з тих, які захоплюються роботою, а їй сказав:
— Ночівлю тобі знайдемо в присілку, бо до лісу в таку пору небезпечно йти: ще вовк перестріне, й зостанемось ми без агрономії.
— А у вас є вовки?! — Тіні переляку пробігли по дівочому личку.
— І вовки, і лисиці, і кабани, й борсуки, і кізочки, схожі на тебе. Як тебе звати?
— Мирославом.
— Яке славне і незвичне для нас ім'я. Я його тільки в творах Івана Франка зустрічав, а тепер — на своєму полі. Ну то як, дівчино, в ліс чи в присілок?
— Напевне, в присілок. Він так гарно й таємничо загубився посеред почі, а місяць згори, а вода знизу заколисують і заколисують його.
— Ти віршів не писала?
— Слухала, як музику. А ви?
— Теж люблю, наче музику. То й пішли, бо люди всю ніч по шматках розберуть.
— Так і моя мати колись казала, — посміхнулась і одразу ж спохмурніла дівчина.
"Напевне, сирота", — подумав Данило, і йому захотілося чимсь пособити цій довірливості, що тільки починає розгортати книгу життя. Як воно ляже на її утлі плечі?
Вони мовчки дійшли до подвір'я Лавріна Гримича. Данило відчинив хвіртку, пропустив попереду дівчину, кивнув головою на хату.
— Отут і переночуєш.
— Незручно так пізно колошкати людей, — знітилась Мирослава.
— Вони ще й не заснулхі, тільки подвір'я спить, — клямцнув клямкою Данило.
Небавом із сіней озвалася господиня:
— Хто там?
— Це я вам, Олено Петрівно, привів гостю на гриби й сомину. Не поїли все?
— Знайдеться і для гості, і для тебе, — повеселішав жіночий голос. Незабаром тітка Олена стала на поріг, пильно глянула на Мирославу, сплеснула повними руками: — Яку ж гарнюсеньку назорив дівчину! Ось до кого ти поспішав проти ночі.
— Та ні, я вперше бачу її.
— Так я й повірю тобі!
— Правду кажу, тіточко. Це до нас прислали а такими косами агронома.
— Така молодюсенька, а вже агроном?! — знову сплеснула руками Олена Петрівна. — Ти ж хоч цими пальчиками умієш у землі порпатись?
— Умію, — засоромлено посміхнулася дівчина. — Я з хліборобського роду.
— Тоді зовсім добре. А жити, як захочеш, можеш у нас — займай другу половину хати й живи, чи сама, чи з моєю Яринкою. Усі городські кажуть, що у нас, над бродом, і гарно, і затишно. Картопля, хліб і молоко є, риби наловимо, шкварку присмалимо, а на різні там городські витребеньки та марципани — вибачай.
— Спасибі вам, Олено Петрівно, — подякував Данило й почав прощатися з Мирославом. — Не журіться, товаришу агроном, тут вас доглянуть, як свою, — та й пішов, а з думки не сходили її довірливий погляд, її місяцем чи сонцем накупані коси й те погойдування стану, що так принадно входило в цю ніч.