Ідучи за Оленою Петрівною на другу половину хати, Мирослава сказала:
— Видать, душевний у вас учитель.
— Який учитель? — здивувалася жінка.
— Оцей, що привів мене до вас.
— Бог з тобою, дівчино! Який же це вчитель, коли він голова нашого колгоспу, — здивовано відповіла, а потім розсміялася Олена Петрівна.
— Голова?! — ошелешено перепитала Мирослава й почула, як на щоках спалахнули рум'янці, — Оце так!
— Виходять, пожартував?
— Безсовісний!.. — мимоволі вирвалось у Мирослави. Олена Петрівна, схрестивши руки на грудях, похитала головою:
— Та ні, дівчино, він дуже совісний, справедливий і до людей, і до хліба святого; за це деякі й не люблять його. Ото вже безсовісні.
— Як чути у вас матіолою, — в мішанині думок підійшла до вікна.
— А біля неї снується дух татарського зілля — це вже з броду. Тобі покласти городський матрац чи на лісовому сіні будеш спати? Ніколи не буде так пахнути сіно, як пахне в молодості.
— Ів дитинстві теж, — зітхнула дівчина, прислухаючись до броду.
Другого ранку збентежена Мирослава прийшла до голови в кабінет і стала на порозі.
"Неначе доля! — подумав собі Данило. — З якого ти поля, з якого ти чару?.."
А доля навіть не підводила на нього очей.
"Які вони в неї?"
— Залишайся, Мирославе, з нами, — попрохав Данило. — Люди в нас добрі, а голова не дуже лихий.
"Безсовісний", — для себе, вже без огуди, сказала" дівчина й підвела довгі нерівні вії на "безсовісного".
Він приязно глянув на неї і сказав собі: "Польова царівна!" І знову побачив її у полях.
А польова царівна, погойдуючись тополькою, підійшла до нього:
— Вам зараз віддати документи?
— Нащо мені цей клопіт: тримай їх при собі. А тепер можна поїхати до лісника.
— Я зараз поїхала б чи пішла у поля, — Мирослава кинула очима на невидимі ще поля і гарно посміхнулася їм.
"Славна. Землю, певне, любить. А коси пахнуть матіолою, зіллячком смутку".
— Тоді я тобі дам, як у пісні, сивого коня та чорну бричку — і їдь на оглядини.
— А кінь норовистий?
— Спокійний. Тільки не підставляй йому коси — подумав, що пшениця.
Мирослава стулила припухлі уста, не знаючи, як їй повестися: промовчати чи щось сказати з перцем...
А вдосвіта другого дня, коли вона босоніж вийшла на подвір'я, до якого з броду підійшов туман, з вулиці озвався веселий голос:
— Не спиться, бо хліб сниться?
— Ой! — здригнулась, розгубилася дівчина і зразу ж поправила ще прим'яту косу. — Куди це так рано?
— Краще спитай: звідки? — всміхається, підходить до воріт і тре щоку, в неї в'їлось бджолине жало.
— Кажіть, коли хочете.
— З пасіки, яку вивезли на гречки.
— Так меду заманулось? — в'їла за вчорашню "пшеницю".
— Я до меду не дуже охочий. Оце з дідом Петром уже третю ніч марудимось біля вуликів — поступово повертаєм вічками на північ. Вдень цього робити не можна.
— Чому ж на північ? — здивувалась Мирослава.
— Бо тепер спека, і не треба нею втомлювати бджолу. А в льоток, повернений на північ, гарно падає і ранкова, і вечірня зоря та й продовжує медозбір. То весною чи восени ми ставимо вулики вічками на південь — тоді треба вловити сонце.
— Скільки світу, стільки дива. І це неодмінно треба робити голові?
— Аякже! Я, наче гоголівський. Рудий ГГанько, люблю пасіку і менше її відвідувачів-медоїдів, — посміхнувся лукаво. — У Гримичів тобі добре?
— Гарно. Тут сміх завжди кружляє по хаті.
— А ластів'яче гніздо над своїм вікном бачила? — кинув погляд під стріху.
— Ні.
— Хм.
— Це гніздо — етнографічна цінність?
— Ластівки літають, бо літається... — сказав загадково. — Бувай здорова! — І пішов.
"Поїхав Хома до Харкова". Що воно за чоловік? А над вічками треба подумати. От зараз побреду до пасічника, звірю контрольний вулик, — знову поправила косу, глянула на порепапу грудочку ластів'ячого гнізда і двором пішла до татарського броду.
За городом з пухнастих вій верболозу проглянула дрімливим оком копанка. Тонконогі незабудки зопалу вскочили по коліна в неї і злякались: а може, тут так глибоко, що й блакитні хусточки утопимо? Угорі просвистіли крилами чирята, у броді скинулась риба, потім гарно озвалося весло, і ранок почав розгортати туман.
XI
Семена Магазаника збудило з передгроззя. Його тепер завжди будять передгроззя і грози; на землю вони заносять дощ, а в його нутро тривогу. О гріхи наші, гріхи, де розсіяти, де прикопати вас?
Зіскочивши з широкого, ще панського, ліжка, що мало на собі дерев'яні напатлані голови звірини й потемнілі бронзові лапи, лісник перехрестився на куток, з якого сам же повиносив втемнілі від часу ікони, засвітив громову свічку, приліпив її на ріжок столу й тільки тоді глянув у розчинене вікно. За ним чорним наполоханим громаддям ворушилася, розшумовувалася й на когось гнівалась розбурхана душа чорнолісся, а над нею аж стогнав у хмарі темно-сизий проливень чи град. Коли б тільки не град!..
Високо спалахнула надломлена блискавка, і грім, обвалюючись, увігнав її в ліси. Та не ця й не друга, а тільки четверта блискавка вкинула в холодний піт лісника: вона була такою ж згадюченою, як і тоді над татарським бродом. Ох той брід і синій, глибинний, мов з другого неба вихоплений, корінь громовиці! І час не стирає вас із пам'яті...
Магазаник одвернувся од вікна, простягнув руки до свічки, що тремтіла, мов скарб.
— Вилікуй мене, господи, бо стривожились кості мої і душа стривожилась моя.
Еге ж, тривога, як їй тільки хотілося, ходила в ньому; отак ходить гостець по болючих костях.
За вікном різко, простуджено киркнув старезний ворон, якому довгий вік змінив голос і покульгавив ноги. Ворон кособоко, шматком чорної роздертої хустини, піднявся врівень з чорноліссям; і він чогось тривожився в передгроззя, по-гадючи шипів крилами, покинувши в гнізді свою принишклу пару.
Навіть старезний ворон має сяку-таку пару, а в нього, вважай, пусткою віє домівка: не прийшла сюди Оксана, не прийшла й друга вдовиця з Літинецькпх Майданів, яка мала поставу королеви й начорно підсмалені брови отим карим сяйвом, що спалахувало у її то святих, то гріховних очах. Ох ці очі! Вона теж назвала його дядьком і в гніві, коли він почав домагатися любощів, вліпила противне слівце: "Слизькоокий!" І на багатство його не ласиться жіноча врода, от і вдовольпяйся тим, що крадькома вихопиш у лісах у тих поденщиць, у яких гріх не перебродив на каяття.