На Ай-Петрі піхто не затримується довго. Безперервний рух і зміна облич — впродовж усього літа. Сюди піднімаються, проклинаючи спеку і брак кисню і знемагаючи від спраги, тільки заради однієї-єдиної миті: глянути, як сонце народиться з моря. На Ай-Петрі ніколи не видається дивним, що в давнину люди вважали сонце всемогутнім богом і падали перед ним ниць.
Напинаємо з Малинкою намет. Ледве дістали на прокат — якийсь обшарпаний, ніби просолений і підбитий усіма вітрами, як шапка-бирка в козака Голоти.
Я йду в чергу по склянку води, а коли повертаюсь — ніби зім'ятий, зібганий і вимучений,— то застаю Малинку з якимось цуциком на руках. Малинка годує його згущеним молоком, цуцик облизує язиком ложку, Малинчині руки і мою сорочку, яку Малинка розстелила навіщось на колінах.
— А це тому, що в нього лапи брудні,— пояснила Малинка.— Він зголоднів і пищав. Тепер він буде наш.
— Хм,— сказав я. Малинка зрозуміла це як згоду і, може, довелось би мені везти цуцика вниз, до моря, коли б не знайшлася його власниця.
— Ось,— скрикнула вона,— ось моє золотко! — І тицьнула пальцем у Малинку.— Як тобі не соромно, дівчинко, така маленька, а вже чужих собак привласнює! Скажи своєму татові, що він погано тебе виховав! — І тицьнула пальцем у мене.
Малинка пирснула в кулак, а розгнівана жінка пішла геть, забравши свій кудлатий скарб. На голові в неї похитувався високий, вив'язаний з махрового рушника тюрбан.
Ми посміялися вголос, напилися води і почали терпляче чекати, коли, нарешті, зайде сонце, щоб завтра на світанні виплисти задля нас із моря.
4
— Вставай, вставай, сонце проспиш! — смикала мене за рукав Малинка.
Я розплющив очі — і потемки не впізнав дівчинку: переді мною стояла якась дивна істота, запнута з ніг до голови чимось великим і темним.
— Ти чого так рано? — запитав я, струшуючи сон.— І взагалі — це ти, Малинко?
— Я, звичайно, тільки я туди ходила, а там холодно.
— Куди — туди? — здивувався я.
— На край,— пояснила Малинка і невизначено махнула рукою.— Одягни куртку, змерзнеш,— порадила вона, нетерпляче тупцюючи за наметом.
Коли я вийшов, дівчинка подала мені руку і повела кудись — було свіжо, прохолодно, прозорі хмари рвались на сірому небі, і зірки висіли великі, білі, як розквітлий цвіт магнолії.
— Слухай, ще ж зовсім рано,— бурмотів я невдоволено, йдучи якоюсь ледве примітною стежкою за Малинкою.
— Нічого ти не розумієш,— збуджено, трохи тремтячи, говорила Малинка; сповита у велику ковдру, вона дріботіла попереду зовсім впевнено, ніби знала цю стежку віддавна.— Нічого ти не розумієш, люди на самому краю всю ніч сиділи, а ти — рано!
Спершу я таки справді нічого не втямив. Шпиль здався мені вкритим горбатими валунами, і лише потім я доглянув, що то були люди, вгорнуті, як Малинка, у ковдри, щоб захиститись від різкого вітру. Вітер лютував, немов намагався стягнути й скинути вниз усе зі шпиля. А люди, напівприлігши і .розпластавшись при землі, трималися каменю, як врослі коренем у вузькі розколини високогірні цупкі кущі.
Малинка ступила до самого краю, де під ногами зразу починалася прірва без дна і без кінця, застелена туманом, непевністю й страхом, я потягнув дівчинку за плече:
— Відійди, Малинко, камінь може під ногою зсунутись...
— Ні,— сказала Малинка,— тут велика широка плита, ти глянь! Я тут майже весь час просиділа,— пояснила вона, навіть хизуючись переді мною своєю відвагою, однак мені стало таки по-справжньому ніяково і жаль моєї затиснутої в намет сонної ночі. Хотів дорікнути Малинці, що не взяла мене з собою, але змовчав. І ще — подумав, що там, унизу, на березі моря, Малинчина мама поняття не мала, як великий широкоплечий дядько всю ніч проспав собі в наметі, а її Малинка сиділа на камені при самому краю шпиля, на вершині, куди злітаються дикі вітри з моря, зі степу і з гір.
Почало світлішати, зорі пригасали й меншали, повітря стало дедалі прозоріше, а вітер — ще гостріший.
— Дивись туди. Весь час дивись он у ту точку,— ламким хлоп'ячим голосом мовила до Малинки вгорнута в ковдру висока постать.— Сонце прийде звідти.
Сонце справді прийшло звідти. Спершу — як передвісник — розлилось по небу рожеве сяйво, а потім з моря, розриваючи на горизонті туман і рештки ночі, виринув днищем догори величезний човен. І потому чорного водою Чорного моря послалась червона хитка дорога і на неї ступив день.
З Малинчиної голови сповзла ковдра, волосся стирчало навсібіч, але дівчинка не здавалась кумедною. Вона склала докупи долоньки. І я знову подумав про давніх-давніх наших предків, які поклонялись ясноликому Дажбогу.
Люди в ковдрах здавалися жерцями бога сонця, обличчя мали натхненні й просвітлілі, на кожному з них лежав відблиск променів новонародженого, скупаного в морі світила. Воно несло з собою жар і спеку, вдень люди витиратимуть піт із чола, вдень тріскатиметься суха кримська земля під ногами, кострубатітимуть трави й не подарують тіні кипариси. І все-таки щодня будуть підніматись на Ай-Петрі люди, щоб поглянути, звідки приходить сонце.
5
Десь на середині світу, між Ай-Петрі і нашим домом, мій мотоцикл відмовився їхати. Він лежав на боці, і я не міг зарадити біді.
— Ох, Малинко-калинко, — зітхнув я, оглядаючи мотоцикл, схожий на Малинчині окуляри,— ти б хоч посварилась на мене!
— Нічого,— розсудливо мовила Малинка.— Могло бути гірше. Могла, наприклад, трапитись аварія...
Машини мчали повз нас, байдужі до чужої біди. Деякі спинялись, однак їм було не по дорозі. Надто вже далеко від головного шосейного шляху лежало наше маленьке село.
Малинка розповідала про дельфінів, про свою вчительку, про Нікітський ботанічний. Вона хотіла їсти, хотіла нити, хотіла додому, але не дорікала, не скаржилась, а щиро намагалась потішити похнюпленого дорослого дядечка.
Починало сутеніти, і Малинка раптом сказала:
— Слухай, ти ж мій талісман ніколи досі ні про що не просив. Якщо зараз ти його попросиш про щось, то він усе зробить. Тільки ти дуже гарно проси. Умієш гарно просити?
— Чудна ти, Малинко! Навряд чи талісмани виконують прохання дорослих.
Малинка закопилила губи:
— Сам ти чудний... І зовсім я не Малинка, це коли мені два роки було, я замість "р" говорила "л", от і вийшло Малинка, а взагалі я Маринка!