Я засміявся, а за мною Маринка-Малинка, і ось тоді я мовив:
— Добрий талісмане, зроби так, щоб негайно з'явилась королівська карета, щоб відважний принц посадив туди Малинку і відвіз до палацу, де її зустрінуть король і королева.
І коли я вимовив останні слова, на дорозі з'явився маленький "Запорожець", схожий на заводного іграшкового жука. Він підкотив до нас, пригальмував, і з вікна визирнула задерикувата, хитра хлоп'яча фізіономія:
— Що, аварія?
— Ні,— сказала Малинка,— всього лише невеличка поломка.
— Куди їдете?
— В Сокільне,— сказала Малинка без тіні надії.
— Жаль, не по дорозі,— почувся від керма чоловічий бас.
Хлопчик повернувся на голос, про щось пошепотівся з тіш басовитим голосом і сказав Малинці:
— Хто без мотоцикла — може поміститись.
— Хм,— глянула Малинка на мене.— Ні!..— сказала вона і хитнула пучечками чорного волосся.— Я сама не поїду.
— Думай,— порадив хлопчик.— Три хвилини на роздуми, а потім рушаємо.
— Рушайте.
— Нема про що думати,— сказав я.— Треба їхати, Маринко. Мама чекає.
Малинка опиралась, дивилась на мене винуватими очима, та я таки посадив її в машину.
— Як же ти? — сумно запитала вона.
— Не журися. Знайдеться ж якась вантажна машина, яка захоче взяти мене на борт,— весело сказав я. І зовсім не кривив душею, усміхаючись Малинці, бо справді був радий, що вона врешті добереться додому.
— Попрощалися?—суворо запитав хлопчик.— Досить ніжностей. Рушаємо.
— Чекайте! — гукнула Малинка.— Візьми мій талісман. Він може виконати два бажання підряд. Проси вантажну машину.
"Запорожець" покотився далі, тягнучи за собою куряву, а ми зостались на дорозі вдвох із маленькою, різьбленою з каменю мавпочкою.
Але мені не було сумно в такому дивному товаристві. Я думав про Маринку. Чорно-сині очі, теплі, коричневі від сонця рученята і дві кіски над вухами. Маринка — Малинка.