Потім знову почалася тривога: Таїров із більшістю акторів працює у своєму кабінеті, запрошуючи то одного, то другого, вони засиджуються там до півночі й далі, а потім йдуть дивитися, як Риндін на сцені розмальовує свої конструкції: живописної майстерні в театрі не було, бракувало місця, художники працювали на сцені поночі, після вистав.
Раневську Таїров на індивідуальні репетиції не запрошує — так, наче махнув на неї рукою. Покинув напризволяще. Не вірить у неї! Тільки її невгамовна фантазія і темперамент були порятунком від непевності в собі. Звідки їй знати, що Таїров саме на це й розраховував. З кожним актором він працює залежно від його індивідуальності. Отже, їй таки пощастило: якби ламали, зневолювали характер Ра-невської, хтозна, чи зробила б вона свою Зіньку. Режисер розумів це. Він дозволив молодій актрисі імпровізувати, бути самою собою. І тільки тоді, коли помічав під час репетицій на сцені розгубленість дівчини, підходив до рампи і говорив прихильно: молодець, добре. їй усе було дозволено — навіть бунт, якби вона на таке зважилася й скористувалась такою вседозволеністю. Таїров не робив їй зауважень за порушення дисципліни. Хтось із акторів під час репетиції зауважив Коонен і Ганшину, який грав Ілька Югу: ви цей шматок ведете неправильно, тут треба зовсім інакше; Таїров розгнівано вигукнув: послухайте, таж ви в театрі, дію п'єси ділять на ситуації, на шматки можна краяти хіба що ковбасу в магазині Єлисєєва, а ви ж таки в театрі! — Раневська вперше дозволила собі голосно пирхнути: у магазині Єлисєєва! — усі чекали режисерського гніву, але він не впав на голову грішниці, яка голосно сміялася на репетиції.
Таїров мав добре око на талановитих людей. Вистачало одного погляду, щоб він розумів: ця людина підходить його театру. Так було і з художником Риндіним. Риндін розписував для якоїсь вистави вуличну шарманку. На стінці шарманки намалював крихітний народний театрик і три танцівниці — лялечки. Режисеру сподобалася ця деталь, відтоді він і зацікавився Риндіним.
Риндінські конструкції стоять на сцені.
Оркестр настроює інструменти.
Публіка чекає початку вистави. Заповідається аншлаг.
Таїров у своєму кабінеті чекає Куліша. Павло Зенкевич теж чекає на Куліша. Він мав би вже бути.
Дають перший дзвінок.
7
Куліш мав би вже бути. Дають другий дзвінок. Аншлаг. Серед публіки Павло Зенкевич бачить критиків. Красень з величезними сумно-зосередженими очима — Борис Алперс, приятель Всеволода Мейерхольда. Зовсім не схожий на суворого і безстороннього театрального критика. Радше поет; театр його цікавить не тільки як видовище, він займається також проблемами драматургії, для нього незаперечна думка, що справжньої драматургії театрові зараз бракує, без неї він не може існувати. Пише Алперс без злостивості, але досить-таки безжально й відверто. Іронічний Юзеф Юзовський примружено приглядається до всього навколо. Неначе вистава для нього вже почалася. Звідси — з фойє, з публіки. Вуса прикривають горішню його губу, він потирає їх, мне, посмикує — наче пробує, чи не приклеєні часом. Он там далі майнула постать Левіиа — критика, який пише для "Вечерней Москвы". Без сумніву, ця газета буде найоперативніша. Тут рецензія з'явиться днів за два.
Попри всю професійну об'єктивність критиків кожен із них має можливість і право особистого сприйняття. Має право на свій власний погляд щодо мистецтва, театру, літератури. Це предмети доступні для обговорення — публічного й професійного. Істина незаперечна, і саме своєю незаперечністю... своєю незаперечністю... Де ж все-таки Гурович?
Павло Болеславович розгортає газету. Газета позавчорашня. Михайло Зощенко у статті "Годі тулитися на задвірках" пише про суттєві проблеми ест-
ради, якій потрібна допомога: "Ми чекаємо цієї допомоги від письменників великої літератури і від авторів високої кваліфікації".
Нехай вибачить мені Зощенко, — думає Зенкевич,— але тепер я ніяк не можу пройнятися тривогами естради. До речі, що це таке: "письменники великої літератури" й "автори високої кваліфікації"? Термінологія у статті здавалася Зенкевичу смішною. Але навряд чи Зощенко мав намір викликати сміх читача.
Зенкевич стоїть так, щоб бачити чорні різьблені двері. Куліш напевно не з'явиться через службовий вхід. Куліша треба сподіватися тільки звідси. І ще хто знає, чи не придбав він собі квитка в касі. Правда, сьогодні це йому навряд чи вдалося б. Квитків нема. Зенкевич стоїть так, щоб йому було видно вхідні двері, і тримає у руках газету із статтею Зо-щенка. Ніби на знак, щоб Гурович упізнав його.
Краєм вуха ловить репліки, що виринають із приглушеного гомону у фойє. Публіка театральна, у справах мистецтва поінформована достатньо. У Камерному рідко бувають принагідні глядачі. Навіть із провінції приїздять уже "свої", зацікавлені, всезнаю-чі. Серед всезнаючих чимало снобів. Нічого не вдієш. Театр не може вибирати глядача. Хоча, правда, може іноді диктувати йому свої закони.
...постановочних стандартів є досить: "а 1а Камерний", "щось під Мейєрхольда", "а 1а імені..."
...як хочете, а мене втомлює наспівність інтонацій Коонен, тим більше — її епігонів, наслідувачів...
...ах, Ільїнський — душка! Геніально!
...усі теми вичерпані, нема про що писати... Звичайно, якщо заглибитись в історію... там щось знайдеться... але в сучасності... життя навдивовижу одноманітне...
...у Єлисєєва сьогодні давали першорядний швейцарський сир...
...ви були у філармонії на Шіллеровському вечорі? Звернули увагу на сукню Юр'євої?
..."Страх" Афіногенова... Перцов у ролі Бородіна...
...Бернард Шоу, коли був тут влітку... Як?! Ви не бачили Бернарда Шоу?
— Гурович! — вигукує імпульсивно, через усі голови й усі балачки Зенкевич.
Куліш струшує з пальта сніг. Зачепив когось? Вибачайте. На вусах у нього тануть сніжинки. Од
З Ніна Бiчvя
33
черевиків — мокрі сліди. Куліш пояснює: приніс з собою весь сніг з Тверської. Завірюху приніс до театру.
Щось говорить Зенкевич, але Куліш не усвідомлює, про що мова. Він бачить: публіка заходить до залу. Перед Кулішем нема облич — самі тільки спини. Десятки людських спин. Сотні людських спин бачить він. Кожна спина — відкриває для себе Куліш — має свій характер. Спини промовисті й можуть, виявляється, багато сказати про людину. Не менше, ніж очі чи руки. Гонористі, виструнчені, похнюплені, самовпевнені, смутні, зацікавлені, знахабнілі, знічені, байдужі, делікатні, іронічні, зміїні... Он спина того чоловка виказує в ньому не те що боягуза, ні, але видно зі спини, що він ніби чекає удару ззаду, напружено чекає удару, а озирнутись не має відваги. А ось та жінка — вона відчуває, що на неї дивляться, витягнула хребет, витягнула — в струнку лінію, шия така гордовита. Мабуть, гарна жінка. Тисяча відтінків. Люди, ясна річ, поняття не мають, що все можна "прочитати" зі спини. Люди не вміють керувати "виразом" своєї спини — вони пильнують тільки свого обличчя, вони дбають тільки про своє обличчя і цим самим стають такі відкриті, беззахисні. Хоч бери та не повертайся ніколи ні до кого спиною,— усміхається Куліш. Зенкевич бере усміх на свій карб, киває головою, продовжує говорити: — ...справжній сюрприз, ось побачите! Ходімо до Таїрова, він чекає,— врешті чує Микола Гурович.