Тепер, прочитавши листа Като Кошут, я маю надію, що Таха і Пташку переймуть, хай навіть і далеко. Забагато лихих пригод трапляється з ними, і тому хай краще
їх спіймають, аніж вони страждатимуть від нових поранень чи нещасливих випадків.
Напишу тобі негайно, як тільки будуть новини. Сердечні вітання всім вам.
Щирий твій друг
Барют.
Р. S. На тому тижні в табуні народилося ще одне лоша. Отже, зараз їх уже шестеро. Як бачиш, дикий табун росте. Тих п'ятеро коней я ще не знайшов, але, може, я помилився.
Б.
15
Люба Кітті!
Надійшли новини нарешті!
Не знаю, що й думати. Мабуть, те, що сталося, було неминуче. Якби ж то ти жила в сусідньому селі, тоді я б з'їздив до тебе спитати, що ти думаєш про все це.
Першу звістку в Києві (столиці України) про Таха й Пташку дістали від колійниці на одній з українських залізниць. Якось вночі, в завірюху, на одному нерівному й крутому відтинку під Липовцем, зустрічаючи з жовтим прапорцем поїзд (це належить до обов'язків колійника), ця жінка при світлі з вагонів побачила, як під насипом бігли чвалом двоє маленьких чудернацьких коненят.
Вона повідомила про це начальникові станції Умань,
бо бездомні тварини становлять небезпеку для залізничного руху. На щастя, машиніст також їх помітив і теж повідомив про це. Але повідомлення в Києві прочитали тільки через кілька тижнів і здогадалися, що це були за коні. А тим часом їх уже й слід прохолов.
Потім їх побачили в колгоспі під Черкасами, Дві-три ночі вони переховувалися від хуртовини за колгоспною майстернею. Тах висадив двері амбара, вони під'їли вівса та пшениці й зникли.
Наступне повідомлення надійшло з птахоферми сусіднього колгоспу. Там дві жінки-пташниці були налякані несподіваною появою двох малорослих коней, що стрілою ввігналися в табун гусей, розметавши їх направо й наліво (уявляю собі цю картину!).
Ці звістки були не дуже важливі, але вони допомогли українським науковцям визначити, де коні. Тому Українська Академія наук спеціально відрядила професора Німченка, щоб він спробував перейняти їх. Вони також запросили Гріта, який відразу вилетів до Улан-Батора, звідти до Києва, а з Києва До Харкова, де зустрівся з професором Німченком.
Спершу Гріт і Німченко (за фахом теж зоолог) намагалися відшукати слід коней, але марно, бо почалася відлига, І по розгрузлих українських степах їхати можна було тільки по шосе. Пробитися по мокрому чорноземі му міг лише трактор, але всі трактори були зайняті на весняній оранці. Здавалося, Таха й Пташку годі знайти.
— Залишається тільки одне,— сказав професор Німченко.— Треба звернутися до Радянської Армії, може, військові допоможуть нам.
— Яким чином? — спитав Гріт,— Що вони можуть зробити?
— Не знаю,— відповів Німченко.— Але у військових є вертольоти. А потім, хто, крім них, зуміє подолати вкриті болотом степи й весняні повноводі річки, без доріг та
мостів?
І ось Радянська Армія, точніше два її підрозділи, взялися шукати Таха і Пташку, які йшли безупинно вдень і вночі. Минув цілий тиждень, перш ніж їм пощастило натрапити на слід. Нарешті з вертольота помітили двох коней, які лежали в молодому березнячку на березі скреслої весняної ріки. Довкола було таке непролазне болото, що годі було думати дістатися туди тягачем чи якоюсь іншою машиною. Тоді командир частини вирішив послати туди два танки-амфібії. Ці всюдиходи не боялися води й багна.
На одному танку поїхав Гріт, а на другому професор Німченко. Вони хотіли загнати коней у закрут річки, щоб із трьох боків дорогу відрізала вода, а з четвертого стали амфібії.
Танки прибули на місце надвечір, але Таха і Пташки вже й слід прохолов. Переслідувачі здогадалися, що коні намагаються знайти брід через річку. Тоді танки розділились. Один поїхав берегом за течією, а другий проти течії. На танках були потужні прожектори, і вони пересувалися, звичайно, із значно більшою швидкістю, ніж коні. Науковці сподівалися, що рев машин (та ще який рев) наполохає Таха, він почне тікати і його побачать.
Танк, яким їхав Гріт, освітлював берег прожектором, а сам Гріт, стоячи у відчиненому люку, дивився в бінокль. Минуло дві години, а вони нічого не побачили, крім наполоханих птахів та зайців. Потім у промені прожектора майнула якась жовтава пляма, і Гріт зрозумів, що нарешті пощастило.
— Стоп! — гукнув він танкістові, й машина зупинилася. Гріт попросив солдата освітлювати коня, що тікав. Авжеж, то був Тах. А куди запропала Пташка?
Спершу Гріт подумав, що Тах рятується панічною втечею. Але потім побачив, що той бігає по великому колу. Вони тримали його в промені прожектора, аж поки побачили Пташку в центрі цього кола. Вона по черево загрузла у великій калюжі з чорного багна й не могла рухатись. Тах бігав довкола, з-під його копит летіло болото, і він чи-то пробував відвернути увагу від Пташки, чи-то збирався напасти на танк, щоб оборонити її.
Пташка загрузла, а він не збирався залишати її в біді.
— Ми знайшли їх! — закричав Гріт у мікрофон рації, коли вони зв'язалися з танком професора Німченка.
Чекаючи Німченка, танк Гріта спробував підійти до Пташки. Але Тах відразу ж кинувся назустріч танкові з явним наміром атакувати.
— Зупиніться! —крикнув Гріт танкістові.
— Чому? — спитав командир танка.
— Він нападе на нас!
Командир засміявся. Він не вірив, що кінь може напасти на танк.
— Спокійно, він нічого нам не вдіє!
Але Гріт волав:
— Повертайте! Візьміть убік! Він нападе на нас і уб'є себе! Повертайте!
Командир, переконавшись, що Гріт має слушність і що Тах несеться просто на танк, відразу ж розвернувся і поїхав назад. Тах люто переслідував машину. Тільки від'їхавшу далеченько, вони зупинилися, погасили прожектора й прислухались. Було виразно чути, як форкав та іржав розлючений Тах.
— Почекаємо тут, доки розвидніє,— сказав Гріт командирові, полегшено зітхнувши.
— Якийсь скажений кінь! — дивувався танкіст.— Буває ж таке! — І засміявся, уявивши, як його танк тікав від коня.
Танк простояв цілу ніч, час від часу засвічуючи прожектора, щоб подивитись, чи не потонула Пташка в грязюці. Вона силкувалась вибратись, але Гріт знав що справжню спробу Пташка зробить лише на світанку, якщо тільки Тах не поквапить її.