— Звідки ти знаєш?
— Ми обійшли весь корабель, так?
— Здається, так.
— Даю слово, що ми обдивилися все. Ти бачив кабіну пілота, за винятком оцього отвору і спідометра в парсеках? Ти бачив який-небудь пульт управління?
— Ні.
— А ти бачив які-небудь двигуни?
— 0, боже, ні!
— От і чудово! Давай повідомимо про це Ланнінга.
Вони проклинали свою дорогу, коли йшли якимись невиразними коридорчиками, і врешті-решт натрапили на короткий прохід, що вів до повітряного шлюзу.
Раптом Донован напружився.
— Ти зачиняв ці двері, Грегу?
— Я й не доторкався до них. Натисни на ручку, будь ласка.
Обличчя Донована скривилося в страшенній напрузі, але ручка й не поворухнулась.
— Не бачу нічого страшного,— сказав Пауелл.— Коли щось сталося, вони визволять нас звідси.
— Отож і ми повинні чекати, поки вони з'ясують, який дурень замкнув нас тут,— сердито додав Донован.
— Давай тоді повернемося назад, до кімнати з ілюмінатором. Це єдине місце, звідки ми можемо привернути увагу.
Але їхній надії не судилося збутися.
У цій останній кімнаті ілюмінатор не був більше голубим, неба крізь нього видно не було. Він був чорний, а замість голубого неба виділялися жовті зірки, що заповнили космос.
Вражені несподіванкою, Пауелл і Донован попадали на стільці.
Альфред Ланнінг зустрів доктора Келвін біля кабінету. Він нервово припалив сигару і жестом запросив роботопсихолога увійти.
— Ну, Сьюзен, ми зайшли надто далеко. Робертсон нервує. Що ви робите з Мозком?
Сьюзен Келвін розвела руками.
— Треба набратися терпіння, Мозок — найцінніше з того, що ми можемо втратити у цьому ділі.
— Але ви опитуєте його вже два місяці.
— Ви вважаєте за краще самому взятися за цю справу? — Голос Келвін був рівний, але в ньому відчувалося роздратування.
— Ви знаєте, що я мав на увазі.
— Гадаю, що так.— Доктор Келвін нервово потерла руки.— Це нелегко. Я до нього і з ласкою підходила, добром намагалася вивідати, але поки що нічого не добилася. Його реакції ненормальні. Його відповіді... якісь дивні. Поки що нічого певного сказати я не можу. Розумієте, поки ми не довідаємося, що сталося, ми повинні бути дуже обережними. Адже одне просте запитання або зауваження... може вивести його з ладу і тоді... Тоді ми матимемо на руках непотрібний Мозок. Ви хотіли б таке бачити?
— Але ж він не може порушити Першого закону?
— Сподіваюсь, але...
— Ви навіть не впевнені в цьому? — Ланнінг був глибоко шокований.
— 0, я ні в чому не можу бути впевнена, Альфреде...
Ураз зловісне завивання сирени сповістило тривогу. Спазматичним рухом Ланнінг схопив трубку. Страшні слова обпекли його морозом.
— Сьюзен... ви чули... зник корабель. Я послав туди двох випробувачів півтори години тому. Ви повинні знову зустрітися з Мозком.
Сьюзен Келвін допитувалась із силуваним спокоєм:
— Мозку, що сталося з кораблем?
— 3 кораблем, який я побудував, місіс Сьюзен? — щасливо перепитав Мозок.
— Так. Що з ним скоїлося?
— Анічогісінько. Двоє людей, що повинні випробовувати його, зайшли всередину. Всі ми були готові. Отже, я їх послав у космос.
— О-о... Що ж, це чудово.— Психолог відчула, як їй перехопило дихання.— Ти думаєш, що у них все буде гаразд?
— Усе буде якнайкраще, місіс Сьюзен. Я турбуюсь про них. Це — чудовий корабель.
— Так, Мозку, він чудовий, але чи вистачить у них харчів, як ти гадаєш? їм там буде зручно?
— Харчів достатньо.
— Все це може приголомшити їх, Мозку. Все-таки несподіванка, ти розумієш.
— Усе буде гаразд,— одразу заперечив Мозок.— Для них це повинно бути цікаво.
— Цікаво? Чому?
— Просто цікаво,— лукаво відповів Мозок.
— Сьюзен,— прошепотів Ланнінг схвильовано,— запитайте його, чи їм загрожує смерть. Запитайте, яка є небезпека.
Обличчя Сьюзен Келвін сердито скривилося.
— Мовчіть!
Тремтячим голосом вона запитала:
— А ми можемо зв'язатися з кораблем? Можемо, Мозку?
— Аякже. Вони почують вас, якщо ви звернетеся до них по радіо.
— Дякую. На сьогодні досить.
Коли вони залишили приміщення, де перебував Мозок, Ланнінг вибухнув гнівом.
— 0, Галактика! Сьюзен, якщо це вийде з-під контролю, ми всі загинемо. Ми повинні повернути цих двох людей назад. Чому ви прямо не запитали, чи загрожує їм смерть?
— Бо це саме те, про що я не можу навіть нагадувати. Якщо таке нагадування поставить Мозок перед дилемою, він може загинути. Власне, все, що ставить Мозок в несприятливі умови, може повністю вивести його з ладу. То чи не ліпше тоді уникнути цього? А тепер дивіться, він сказав, що ми можемо з ними зв'язатися. Давайте так і зробимо. Ми одержимо їхні координати і повернемо корабель назад. Вони, очевидно, не можуть самі керувати кораблем. Можливо, Мозок здійснює дистанційне управління. Ходімо!
Минуло чимало часу, поки Пауелл опам'ятався.
— Майку,— мовив він похололими губами,— ти відчуваєш прискорення?
Погляд Донована був порожній.
— Га? Ні... ні...
I тоді в рудоголового стислися кулаки, він зірвався з стільця і вперся у вигнуте холодне скло ілюмінатора. Там було видно тільки зірки.
Він одвернувся від ілюмінатора.
— Грегу, вони, мабуть, запустили двигун, коли ми зайшли всередину корабля. Це заздалегідь продумано. Вони домовилися з роботом використати нас як піддослідних кроликів на той випадок, коли ми задумаємо вибратися звідси.
— Не може бути! Який сенс посилати нас у космос, коли ми не знаємо, як керувати кораблем? Як ми повернемо його назад? Ні, він працює сам по собі і без видимого прискорення.
Він підвівся і став повільно ходити по кімнаті. Металеві стіни відлунювали звуки його кроків.
— Майку, це найнеприємніше ситуація, в яку ми коли-небудь потрапляли,— сказав він із сумом.
— Це новина для мене,— гірко відповів Донован.— Бо я вже почав сподіватися, що почав чудовий період у нашому житті.
Пауелл пропустив ці слова повз вуха.
— Немає прискорення,— значить, принцип роботи корабля відрізняється від усіх досі відомих.
— Принаймні відомих нам.
— Відрізняється від усіх досі відомих. Тут немає двигунів з ручним управлінням. Можливо, вони вмонтовані в стінах. Може, через те стіни такі товсті.
— Про що ти там мимриш? — запитав Донован.
— А чому б і не послухати мене? Я кажу про те, що які б не були двигуни в цього корабля, вони заховані і не мають ручного при