Наляканий пророцтвом "Вашінгтон таймс", Анатолій С. звідтоді й перестав ночувати вдома, чомусь будучи впевненим, що під час перевороту, якщо такий станеться, його неодмінно арештують тільки вночі. Спершу ходив ночувати (під виглядом звичайного провідування) до знайомих — з’являвся десь після одинадцяти вечора, некваплива розмова, чаювання, се-те, вже й година ночі, транспорт не ходить і знайомим нічого не лишалося робити, як вкладати Анатолія спати. Потім почав провідувати рідних, добре, що їх у нього — далеких і близьких — виявилося чимало. Родичі дивувалися: що це в лісі таке здохло, що Анатолій їх раптом згадав?..
Так і минали його ночі в чужих квартирах, здебільшого на розкладачках. Але — терпів. А вранці мчав на роботу, не завжди, щоправда, поголений, м’ятий, в несвіжій сорочці, але все то дріб’язок. Дотягнути б до 28-го числа, після якого волю він уже мовби й не повинен втратити...
Чим би все це скінчилося, невідомо, якби не один випадок... Якось в пошуках чергового пристановища на ніч, Анатолій згадав про одних далеких своїх родичів (а втім, родичами вони були, як у подібних випадках кажуть, через дорогу навприсядки), і поїхав до них просто з безвиході — родичі мешкали далеко за містом. Та оскільки ближче ночівлі не траплялося, довелося до них трястися двома транспортами. Але виявилося, що в того подружжя вже залишилася переночувати одна їхня знайома, Олена В. Після традиційного чаю (крім чаю — і то, грузинського, — Анатолію і раніше більше нічого не перепадало в його нічних походеньках — продовольчі магазини ж бо порожні), господар з господинею пішли ночувати в одну кімнату, а для своїх непрошених гостей відвели другу. Оскільки третьої кімнати господарі не мали, то Анатолію довелося ночувати разом з Оленою. Як справжній джентльмен, він уступив молодій жінці диван, а сам примостився під протилежною стіною на розкладачці — не звикати. Але аби господарі чого бува не подумали, Анатолій з Оленою не змовляючись, вирішили не роздягатися. Спати так було незручно, тож молоді — слово за слово — прогомоніли майже до ранку. Виявилося, що Олена В. теж активістка, теж бере участь у становленні демократії і теж двічі (і теж різко) виступала на мітингах неформалів. І теж чула про "годину Ч". І теж була в астролога. І той їй теж напророчив, що вона з 17-го по 28-е може втратити волю. Ось звідтоді вона й не ночує вдома — так, на всякий випадок. Береженого, як кажуть, і Бог береже. Спільне лихо, як відомо, зближує. Вранці Анатолій з Оленою сяк-так попрасувавши своє вбрання, поснідали в їдальні і, прощаючись, домовилися увечері зустрітися в спільних знайомих. Тим більше, що консерватори вперто погрожували демократам — де вже тут вдома ночуватимеш. Тим більше, в консерваторів армія, влада... Звідтоді молоді люди ночували тільки разом — Олена, як завжди, лягала на диван, Анатолій — на розкладачці. І майже до ранку гомоніли. Крім спільного лиха та однакового для обох пророцтва астролога, у них виявилося багато чого й іншого спільного — і смаки, і погляди на життя, і звичаї, і мрії, тощо. Тож вони й гомоніли ночами в чужих квартирах до ранку. А вдень, на роботі, дрімали, з нетерпінням чекаючи вечора та передзвонюючи одне одному, де, у кого вони проведуть ніч... І так тривало доти, доки в одній квартирі — втративши терпець, — якось не сказали Олені:
— Чого ти водиш Анатолія по чужих кутках, коли у тебе є своє житло? Тож і води його до себе.
"Цілком логічно", — подумала Олена і поділилася міркуваннями з Анатолієм. Він теж знайшов тут логіку — просту, звичайну, і нехитру, і єдино правильну в даній ситуації... Звідтоді Анатолій С. почав ходити ночувати тільки до Олени В. Щоправда, величаючи її квартиру в телефонних розмовах тільки "райським куренем" — з метою конспірації. А це вже якось дійшли до автора чутки, що Анатолій з Оленою подали заяву до загсу. А коли вони повернулися з того закладу, котрий ми хоч і в різний час, але відвідуємо (хто раз, хто й по кілька разів), зареєструвавши свій шлюб, Олена рішуче сказала Анатолію:
— Все, дорогий. Що б там не готували консерватори демократам, але годі тобі тинятися ночами по чужих квартирах, коли маєш свої пенати. Щоб о шостій вечора неодмінно був дома — ні хвилини пізніше. Ясно?
Скінчилася твоя воля!
— Ясно, — змушений був погодитись Анатолій.
Про "годину Ч" молоді звідтоді більше не згадували. Ну, а щодо
астрології, то... Містика містикою, але щось таки в астрології є. Судіть самі. Напророчив астролог Анатолію С., що він з такого-то по таке-то число (з 17-го по 28-е) втратить волю, Анатолій ту волю і втратив. З 17-го по 28-е. От і не вір після цього астрологам!
Як добре, що все добре кінчається. Принаймні, в моїй розповіді. Ось тільки "Вашінгтон таймс" чомусь не поділяє мого оптимізму. Як, між іншим, і більшість наших.
P. S. А днями "Известия" одну із своїх статей все на цю ж тему так почала: "Переворот... Это слово вдруг шквалом обрушилось на нас со страниц газет и телевизионных экранов, вошло в парламентские дебаты, стало предметом уличных споров. Реальна ли угроза и со стороны кого? Либо речь идет еще об одном козыре в политической игре? Пока мы разбираемся, само слово, брошенное в издерганное, больное, с обнаженными нервами общество, начало свою деструктивную работу, углубляя и без того опасную конфронтацию".
Але — дзуськи! Цього вже автор не покаже Анатолію та Олені, бо ще знову побіжать вони ночувати по чужих квартирах. А ночі їм тепер потрібні... гм-гм... усамітнені.
УСМІШКА МЕЛЬПОМЕНИ
Оформили мене, хоч як це не дивно, швидко й без відволоки-тяганини. Та ще й одразу ж помічником машиніста сцени! (Що це таке — я тоді, як кажуть, ні сном, ні духом...) Та не якої-небудь, а — Дніпропетровського українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка! (Назву театру я тоді, представляючись, вигукував на одному подихові. Ще б пак! Це один з найстаріших українських театрів, заснований ще у 1919 році в Києві. З 1920 року театр працював у різних містах України, а з 1927-го і по сей день у Дніпропетровську).
І ось мене, безвусого — у нас казали: босогубого — молодика без певних занять, недавнього випускника середньої школи, без будь-якого фаху, який до того й уяви не мав, що є у світі якийсь там машиніст сцени і що він взагалі робить, і ось вам — його помічник! Одне слово, хай начувається— напомагаю йому! Та якщо чесно, то я до того — в недавньому минулому сільський житель — раз чи двічі й бував у театрі (і то в дитинстві, в ляльковому), а мене сходу взяли помічником машиніста сцени! Справжньої-щонайсправжнісінької! Для мене тодішнього це було ледь чи не карколомним злетом. На запитання де я працюю, вигукував (витримавши перед тим красномовну паузу) гордо (як би можна було іронічно сказати: видершись на котурни), намагаючись вразити своїх однолітків.