Але все ж то був його ювілей, Тичини, і казали очевидці, що сидів він на своєму ювілеї під портретом Сталіна якось знічено й розгублено посміхався. Тож і не дивно, що Павло Григорович, який колись так геніально починав, вже тоді писав, як злословили недоброзичливці, вірші все гірші, та все гірші... Але спробували б ви тоді написати кращі вірші, коли у Москві, в Кремлі сидів найжахливіший представник вимерлих динозаврів — тиранозавр із семінарською освітою (2 класи) і до всього ж ще й був видатним "языкознавцем". І було вже тоді відомо: коли у Москві стригли нігті, у Києві відрубували пальці. Але це ще й добре, якщо пальці, бо здебільшого летіли голови. Тож і не дивно, що писалися тоді вірші все гірші, та все гірші, і не тільки в Павла Тичини.
А ЦЮРИЛО СОБІ ЦЮРИТЬ ТА Й ЦЮРИТЬ...
(Всупереч пророцтвам Мельгунова)
Дещо з біографічних оповідей-есе
Отож, Цюрило...
Ні, ні, це зовсім не те, про що ви було подумали. Не те, хоч за дією й схоже.
Є в українській мові колоритне слівце цюрити — те ж саме, що й дзюрити. Принаймні, так за тлумачним словником. Хоча, як на мене, цюрити — більш своєрідніше слівце аніж дзюрити. Тим більше, що є ще й прислівник цюрком — струменем, цівкою. (Див. ще — цюркання, цюркати, цюркнути. Але вже цюркотіти, цюркотати чи цюрчати — те ж саме, що й цвірчати. Цвіркуни, наприклад). Ну, а той, хто цим... гм-гм... займається і є... Правильно, Цюрило. Що воно таке, та ще й з великої літери? А це — зроду-віку не вгадаєте, як не знаєте — най-найменша річечка Полтавщини. Власне, ручай. Все на тій же Полтавщині зветься так симпатично — Цюрило. І цюрить він (так-так, саме цюрить, а не дзюрить, хоч мовби й одне і теж) поблизу смт Диканьки... Звичайно, ви вже переконалися, що це тільки вони, полтавці, можуть так гараздненько та любесенько придумати — бо ж неперевершені в цьому ділі мастаки! А втім, хіба тільки один Цюрило такий на милій, у Великій Україні, моїй малій батьківщині?
Щоб ви знали, у білому світі Полтавщини, на чорній і такій родючій її землі, під голубими небесами тече не багато і не мало, а — 383 (а, може, і всі чотириста? Раптом я помилився в підрахунках? Може й уся тисяча!) річки, річеньки, витоки та ручаї — всі з басейну Дніпра, всі його ліві притоки. І плинуть вони мальовничим лівобережжям України в оточенні кучеряво-розкішних, задумливо-поетичних, печально-ліричних — чи ще яких там? — верб, як-от Псьол (давня українська назва Псло) чи та ж Ворскла (а ще ж є Ворсклиця і Ворсклець — обидві праві притоки Ворскли, матері своєї). Верби або супроводжують полтавські річки та річеньки, або, позбиравшись купками на левадах і берегах, про щось своє на своїй незбагненній вербовій мові шепочуться поміж собою. А під вербами в холодочку ремиґають череди чорно-білих корів. А над ними лелеки літають чи поважно толокою та різними оболонями походжають, серед озеречок та болітець, у заплавах чи сагах. А далі — поля, яри, байраки (колись про такі казали: де байрак, там і козак!), переліски, гаї, низини, узвишшя, прадавні могили. І — села, села, села, наче на картинах понамальовувані. Правий був В. Ізмайлов, автор книги "Путешествие в полуденную Россию в письмах", коли року 1800-го зазначав, що в українців "усі села й хутори їхні розташовані в чудових місцевостях. Кожна хатка чиста й біла, в оточенні квітучих садків..."
Така вона Полтавщина! І такі вони 383 (чи й усі чотириста, чи й уся тисяча! Хто ж їх усі порахує?!) річки, річеньки та ручаї цього незвичайного краю. А які в них колоритні ймення: Багатенька, Голенька, Вирвихвіст, Весела, Дівоча, Жабине око, Грузька, Ковелячок, Криворучка, Кутька, Лисичка, Лихобабівка, Миниха, Осьмачка, Хухра. А ще ж — Чумшак, Щербанька, Чутівка, Шумейка, Ходолиха, Тарапунька, Чехоня, Чевельча, Юрчиха, Суха Бобрадь, Лютенька, Луциха, Лукілька, Лаптур, Фіалка, Татарина, Сурмачка... А ще ж: Сліпорід, Саврюк, Охлань, Мушина, Куриця, Кин’яча, Іржавець, Гусак, Грунь-Ташань, Гордійка, Буряк, Бурчак, Буда, Бугайчиха, Братениця, Багачка...
І такі ймення у всіх триста вісімдесяти трьох (чи скільки їх там
насправді?) річок, річечок та ручаїв Полтавщини.
А тепер скажіть-но мені, чи може народ, який попридумував оце все (річки автор взяв лише, як один з прикладів) та раптом... зникнути? Разом з мовою своєю.
А пророцтва такі ж були. Ось хоча б одне з них. В червні 1827 року московський письменник і мовознавець, нині міцно забутий на своїй батьківщині М. О. Мельгунов відвідав Полтаву, де й познайомився з Іваном Котляревським та його — тоді ще в рукописі — "Енеїдою". Поїздка на Україну — тоді, звісно, Малоросію — і зокрема, в Полтаву, — так приємно вразила й захопила письменника, що він в одному з листів захоплено-щиро
писав:
"Ось… квіт Малоросії! Я повторюю і повторювати буду, що хто не був у Полтавській губернії, той не може мати повного уявлення про Малоросію!" Браво! Браво!
А, захопившись "Енеїдою" І. Котляревського, Мельгунов кинувся шукати серед московських товстосумів охочого її видати. Був переконаний, що з цим упорається легко — як такий твір та не видати. Намагаючись розчулити видавців білокам’яної, Мельгунов не просто просив, а — благав-волав, називаючи "Енеїду" пам’ятником "языка, принадлежащего народу, некогда славному, и который вместе с ним, вероятно, скоро исчезнет вовсе (о, Боже, яке жахливе пророцтво! — В. Ч.) и будет жить в одном этом памятнике". Але навіть такий жахний рядок, про те, що український народ скоро зникне назовсім разом зі своєю мовою, не розчулив московських власників калит і "Енеїду" вони не побажали видати. Хай, мовляв, зникає! Разом з українським народом — баба з воза...
Звідтоді, як емоційно-наївний, але загалом щирий і добрий Мельгунов у відчаї пророкував (сам того, звісно, не бажаючи) Україні швидке зникнення, минуло більш як півтораста літ, а вітчизна автора "Енеїди", як ми знаємо, живе. Що збирається робити і в майбутньому — і далекому, і пре-предалекому! Хоча "старший брат" все робив впродовж трьохсот з лишком літ, щоб саме так і сталося, як остерігався Мельгунов. Особливо постарався він за есересерівських часів аби український народ і справді щез, а навзамін нього вигулькнув покруч під маркою "советский народ" — з російською, звичайно ж, мовою…