Ще раніше Мельгунова (доброго, взагалі, чоловіка, хоча й росіянина, себто імперця) про Полтавщину із захопленням і подивом відгукувався інший автор — французький історик XVIII століття Жан Бенуа Шерер, який, відвідавши Україну, видав "Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України або Малоросії" (жаль, що цей твір вперше видано українською мовою лише в 1994 році), то в розповіді про Полтавщину (часів Богдана Хмельницького) писав, що полтавці "збирають прекрасні врожаї усіх видів збіжжя, так, що дуже часто їм навіть буває важко знайти досить місця для зберігання зерна..."
І додає, що на Полтавщині "більшість садів дає найрізноманітніші і найсмачніші плоди…"
(Це, між іншим, на згадку тим, хто ще й досі вірить більшовицьким байкам про те, що тільки вони, після сімнадцятого року подарували трудящим шматок хліба і взагалі світле життя, а до сімнадцятого, мовляв, були суцільні злидні.
Хоч до сімнадцятого, між іншим, на Україні такого голоду, як у тридцять третьому (як ще й раніше, і пізніше) "збільшовиченої ери" теж не було!).
"Літопис Малоросії..." Ж.-Б. Шерера починається такими промовистими рядками: "Україна має дуже родючі ґрунти... Землю тут обробляти неважко, а дає вона такий урожай усякого збіжжя, що люди не знають здебільшого, що з ним робити". Ось так-то! (Про це і Микола Гоголь підтвердив через століття коли писав в одному з своїх листів за 1827 рік: "Какое теперь ужасное у нас плодородие, ты не поверишь — особливо фруктов! Деревья гнутся, ломятся от тяжести. Не знаем девать куда. Я воображаю об необыкновенной роскоши, которою я буду пресыщаться,
приехавши домой").
В іншому місці автор "Літопису Малоросії...", пишучи про українців, як у воду заглянув: "Цей народ, пам’ять якого повна спогадів про предків, скинув із себе ярмо — і саме цього не хочуть йому пробачити!" Це писано у XVIII столітті, писано неупередженим, об’єктивним свідком, французьким істориком, який нічим не був зобов’язаний нашій країні, але звучать вони наче писані сьогодні, коли Україні ніяк не може пробачити її північний сусід, що вона вирвалася з його віковічного ярма.
Але в одному пророцтво Мельгунова збулося (на щастя, збулося): Малоросія справді зникла — туди їй і дорога! Разом з нею щезла й Хохландія зі своїми хохлами (хоч раби їхні, малоросійсько-хохляндські ще де-де й позалишалися на наші голови і вимагають "едіной і нєдеєлімой" ще й досі). А правий Мельгунов був в одному: справді, хто не побував на Полтавщині, той не може мати повної уяви про Україну взагалі. Як і в тому, що "Енеїда" (а він же її читав одним із найперших, ще в рукописі!) Котляревського, батька українського відродження, справді є пам’ятником української держави, видається і перевидається, і жити їй та жити — тисячі літ!
Вперше я — полтавець з діда-прадіда — побував у Полтаві — так склалося життя — в році 1974-у, на тижні української літератури (були й такі тоді заходи). Квітнув травень, сонячний, теплий, повний весняного неба і зеленого зела на землі, і на душі в мене буяла весна, що нарешті я, як Олександр Ковінька казав, полтавець на всі сто, приїхав у саму Полтаву. Кожну вільну годину використовував для знайомства з містом. На батьківщину Котляревського тоді з’їхалося багато літераторів, нас поділили на три групи, що мали відвідати Лубни, Миргород, Оржицю, Нові Санжари та Хорол. Я потрапив у першу групу, до якої входили Микола Братан з Херсону, Микола Карпенко з Києва, Володимир Мирний з Полтави, в Лубнах до нас приєдналися Петро Лубенський та Віктор Безорудько. Були виступи, зустрічі з читачами у місті й селах, а пізніше й у самій Полтаві, що мене просто зачарувала.
Вдруге я побував на Полтавщині у вересні 1977 року — на Сорочинському ярмарку — з великою групою українських гумористів. Ми виступили й на знаменитому ярмарку, дощаний поміст якого — естраду — тісно оточували тисячі й тисячі люду — досі мені не доводилося виступати перед такою аудиторією, коли здавалося, що люди стоять до самого обрію. І хоч на ярмарку на видовиська було врожайно і навіть аж завізно, та люд, зачувши оголошення, посунув до естради послухати гумористів. Виступи тривали десь біля трьох годин і величезна аудиторія під відкритим небом у широкому полі не зменшувалася, а навпаки, збільшувалася. А потім був щедрий обід з не менш щедрим — істинно полтавським! — пригощанням — там же, на ярмарку, у великому наметі. А потім сміхотворці роз’їхалися по районах області.
Після Сорочинець ми — це я, Іван Манжара, Іван Немирович та Юрко Кругляк — відвідали райцентр Шишаки, що на лівому березі Псла за 72 кілометри від Полтави. Ось там я, степовик, побачив іншу Полтавщину, яку доти не знав. Всюди шишакуваті (звідси й назва райцентру), куполоподібні горби (шишак —одна з назв давньоруського шолому), гаї, мальовничий Псел, далина як намальована і таке гарне село на горбах та їхніх схилах. Ми тільки-но приїхавши й розташувалися в готелі, як відразу ж — була вільна година, — подалися знайомитися з Шишаками. З центральної вулиці звернули в бічну, що піднімалася на горб, а потім спускалася донизу, в долину Псла, що вся була у розлитих водах, зелених гаях та голубизні неба. Обабіч дороги — спілий тернослив, під тином розкішна груша-дичка, а під нею наче золотом усипано — грушки лежать. Так звані "гнилички". З-за тину, загледівши, що ми дивимося на те добро під дичкою, озвалась господарка:
— Покуштуйте грушок, вони добрі. Особливо, як улежаться.
— А що ви з них робите? — цікавимось.
— А нічого, люди беруть...
Смакуючи грушками, вийшли на гору — краєвид просто чудовий, як на замовлення. Ген внизу, в широкій долині в оточенні верб неспішно плине Псло. По той бік його і далі — ліси, там і там нафтові вежі, цей бік, де ми, високий, увесь в горбах, ярах, на яких і розкинулось село.
Так я спізнав іншу, не степову Полтавщину.
Із Шишаків районна влада відвезла нас — за вісімнадцять кілометрів — на батьківщину Миколи Васильовича Гоголя, мету нашої поїздки. Симпатичне село лежало збоку од шосе Диканька—Шишаки, в чорноземних просторах Полтавщини — мальовниче і знамените Гоголеве, колишнє Яновське (за другим прізвищем батьків Миколи Васильовича), ще раніше Василівка (за ім’ям батька письменника Василя Панасовича), а до 1952 року воно звалося хутором Купчинським. Відвідали парк, де збереглася могила батьків Гоголя — Василя Панасовича та Марії Іванівни, — а через дорогу, теж у парку — кам’яна стела з написом, що тут з 1809 по 1829 рік стояв будинок, у якому провів дитячі та юнацькі роки автор "Вечорів на хуторі біля Диканьки" (парк посадили у 1951—1952 роках до сторіччя М. В. Гоголя).