Наливайте, браття,
Кришталеві чари (дались вони нам, ті чари!)
Щоб кулі минали,
Щоб шаблі не брали
Голівоньки наші!
Красиво, правда? А про те, що в роки Другої світової найбільше гинуло наших вояк саме після прийняття "наркомівських ста грамів", що їх видавали перед атакою і згадувати не хочеться. Бо хміль навпаки, гнав вояків на убій під кулі, що в першу чергу й не минали голівоньки хмільні…
А чому наливаємо-п’ємо? Та буцімто ж із національно-патріотичних почуттів, буцімто вболіваючи за неньку Україну:
Щоби Україна
наша не зів’яла,
Щоби наша слава
Козацька слава
Повік не пропала…
А вона якраз і пропала. Як і саме козацтво. І однією з причин того були вище наведені рядки про те, що "Як засядем, браття, коло чари… То най ідуть турки-яничари, А я навіть ухом не веду…"
Та й чому не пити? З одного боку це як оберігання козацької слави й України, "щоб вона не зів’яла", а з другого:
Хіба в шинкарки мало горілки,
Пива і меду не стало?
До речі, про шинкарку. Поет Степан Пушик написав (а поет і бандурист Микола Литвин на музику поклав) пісню-зойк, пісню-застереження "Козак гуляє", у якій "шинкарка носить", а козак знай собі гуляє та й гуляє…
"Не пий, козаче,
Козачка просить, —
Не пий, козаче,
Коня проп’єш…"
Козак коня благополучно пропив ("Козак сміється, Шинкарка носить, Шинкар говорить: "Замало п’єш").
"Не пийте, хлопці! —
Вкраїна просить. —
Не пийте, хлопці,
Проп’єте Січ."
…"Не пийте, хлопці,
Я в вас одна…"
Пили і п’ють. Такі вже ми. А чого п’ємо? Та того, що (це вже з народної, зело "мудрої" пісні):
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося!
Тепер втямили, чому п’ємо? Та щоб у світі краще жилося. І нам, і іншим. Інтернаціоналізм своєрідний. Пий побільше, щоб іншим краще жилося. Іншим, правда, живеться краще, нам — щось не дуже, хоча й п’ємо добряче. А втім сумнівно, що від того (як проп’ємо коня, козачку, Січ, Вкраїну) нам буде краще жити. Хіба що до пори, до часу, поки хміль не вивітриться, діє оте магічне: "Гей, наливайте повнії чари!" Тим паче й сама пісня про це мовби застерігає:
Пиймо, панове, пиймо, молодці,
Пиймо, покіль іще п’ється.
Поки недоля нас не спіткала,
Поки ще лихо сміється…
Воно сміється. Ще. Покищо. Бо потім ми будемо сміятися. На кутні. І сміємося. Теж на кутні, де вже й зуби повипадали.
Але все одно раз по раз перехиляємо: "Щоб наша доля нас не цуралась. Щоб краще в світі жилося!" Ми ще віримо, що бездонна чарка, якщо її частіше спорожняти принесе нам краще життя. Святі ми чи що? Чи вже надто увірували в магічну суть чарки? І такі гульки-фуршети влаштовуємо, що куди тим давнім грекам! Сказано ж бо колись було: "На Русі пиття — веселість. Не можемо без того бути". А раптом і справді після того, як ми засядемо коло чари (та ми, власне, од неї і не вставаємо!) життя наше кращим стане, га?
Як бідно не живемо (принаймні, нині звідусіль тільки й чути нарікання на трудне життя), а погукають тебе в гості — столи гнуться-тріщать од яств і питія. І сам, коли погукаєш, так теж так стараєшся. Не можемо інакше — широта слов’янсько-руської душі того вимагає, правічна наша гостинність. Багаті іноземці, потрапивши за такі столи, потім дивуються:
— Допомоги звідусіль просите, плачете, що погано вам в Україні, а по ваших святкових столах щось цього не видно…
А, може, це й добре, га? Мусимо й ми хоч чимось пишатися?
Дарма дехто оковиту називає зневажливо водярою — пхе! Дарма хтось там застерігає, що "горілочка-тума хоч кого зведе з ума". Бо сказано нами (як на віки): "Горілка не буває поганою, горілка буває лише двох сортів: гарна і дуже гарна!"
То чому б за це й не налити? Наливаємо. Повнії чари. Все з тих же добрих намірів: "Щоб краще в світі жилося". Такі ми уболівальники за світ білий!
Правда, краще чомусь не живеться, навпаки. Та ми вперті — вперто наливаємо — "Щоб краще в світі жилося!" — і вперто співаємо. Про що? Про те, що треба краще працювати? Гай-гай, то японці чи ще хто там хай краще працюють, а ми дотримуємось своєї лінії: "Гей, наливайте повнії чари, Щоб наша доля нас не цуралась, Щоб краще в світі жилося!" Проте життя наше не кращає. І чому б то? Мабуть, мало… наливаємо. Тож згадуючи далеку старовину, іноді хочеться вигукнути:
— Ей, приятель, підскіф ще!..
А чому б і ні? Як співається у все тій же народній пісні:
Кришталева чара, срібная креш,
Пити чи не пити — все помреш!
Ось у чому суть, панове-товариші й добродії була, є і буде!
— Ей, приятель, підскіф ще! Та й засядемо коло чари. Щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилося.
НАДІЙНЕ СЕРЦЕ
БУВАЄ ТІЛЬКИ У ВІРНОГО ДРУГА…
Казочка
В одному царстві, що було не за дрімучими лісами, не за високими морями і взагалі, не в тридесятому государстві, як то в казках традиційно мовиться, а в тому царстві, що в душі кожного з нас, жив та був собі Лев.
Цар і повелитель наш, і батько наш рідний.
І хоч він на той час уже дещо постарів, але царський рик його все так
же лунав грізно і ми, ледь зачувши його, все так же слухняно-покірно збиралися наслуховувати чергові мудрі повеління нашого владики.
Так було й того разу.
— Як я переконався, у нашому жорстокому світі (про те, що він сам же й робив цей світ жорстоким, владика наш не любив розпатякуватись) можна покластися лише на вірного друга — і ми з повагою подивилися на того, хто єдиний серед нас мав найвищий титул в нашому царстві: Вірний Друг Самого. — Цінуймо вірних друзів — вони того варті! Щодо мене особисто, то я теж, як на гранітну скелю покладався на свого Вірного Друга! — Ми всі зааплодували. Вірний Друг Самого, злегка вклонившись, велично сів на своє місце поруч із Самим і сів уже дещо зрісши в наших очах. — А чому? Та тому, що він не просто мій Вірний Друг, а ще й тому, що тільки у нього — Вірного Друга Мого, — найкраще серце: велике і щире, щире і чуйне, чисте і незрадливе. Воно — серце Мого Друга — переповнене сумлінням і любов’ю до ближнього.
І кожний з нас у ту мить щиро пожалкував, що він не є Другом Самого.
— Серце Мого Друга — з непідробним хвилюванням і майже аж із ніжністю, такою не властивою йому, виголошував наш повелитель, — золоте серце! Можливо, воно дещо… е-е… сентиментальне, але ув той же час і відважне. До всього ж я певний серце мого Друга ніколи мене не підведе! Чи не так?