Грайлик лежав у суцільній темряві, приголомшений, ледь живий.
Добре, що хоч не забився, — впав на купу якоїсь гнилої трухлявої соломи.
У вухах все ще лунав глузливий регіт графа. Піддурив! Навмисне підкликав Грайлика, щоб той ступив на потаємний камінь, який був одсувним люком у провалля.
А Дон… Знову невідомо, чи заодно він з графом, чи ні. Куди побіг, де дівся — хто його зна…
Суцільні таємниці й несподіванки у тому середньовіччі. Грайлик помацав навколо руками і намацав свій вірний спис. Пригорнув його до грудей — наче легше стало. Потім почав списом в усі боки тикати. Куди не тикне — всюди спис твердо утикається у камінь. А вгорі порожньо. Далеко той люк, не доскочиш. Переконався Грайлик — у кам’яному мішку він. Звідси навіть інопланетянин Якцетак не визволив би його, якби на свою планету й не полетів. А він же полетів. Отже й сподіватися нема на кого. Гаплик!
— Негідники! Лицарські часи, називаєтьсяі Середньовіччя трикляте! — кричить Грайлик, та навіть сам не чує власного голосу — наче у подушку кричить.
Ну й типи у тому середньовіччі!
Хоча…
А у їхньому дворі?..
Роман-Отаман — чим не Менших-Ображайло?
А Славко Лис — справжнісінький Чужекало-Хочукало, все у всіх одбирає.
А Сашко Чеберяка — викапаний Моєкало-Недамкало.
Та все одно — хоч плач.
І не так за себе досадно Грайликові, як за принцесу Шах-Шароню.
Єдина була, можна сказати, надія у бідної принцеси, що він її визволить. І безглуздо провалилася та надія у мокре підземелля. Лежить на гнилій соломі у кам’яному мішку. Безсила й безпорадна.
Було б сказати графові: "А чого це я маю до вас іти. Ідіть ви до мене, як вам треба!" Якби ж знаття!
І чого інопланетянин Якцетак порадив йому йти в цей палац шукати Дона? Невже й він заодно з ними?
Якась мішанина думок була в голові у Грайлика. І з отією мішаниною він незчувся, як і задрімав. Все-таки був уже пізній вечір, та й подій стільки незвичайних пережив він, дорослий втомився б…
Довго він спав чи недовго, хтозна. Та раптом до його руки хтось доторкнувся. І почувся тихий шепіт:
— Вставай! Ходімо!
— Що? Хто це? — теж пошепки спитав Грайлик, прокинувшися.
— Ходімо! Швидше! — хтось міцно схопив його за руку й потяг.
— Це Дон? — прошепотів Грайлик, підвівшися і йдучи.
— Ні.
Та Грайлик і сам уже чув, що то не Дон. Голос був лагідний і наче жіночий.
Грайлик ішов у суцільній темряві, як сліпий. Він уже тричі торкався головою стінки, і якби його щоразу не попереджали: "Пригнись!" — він давно б набив гулю.
Хтось добре знав цей підземний хід і впевнено вів його вперед.
— Як вас звати? — не витримав Грайлик.
— Лімпампоня, — пролунало у відповідь. І Грайликові здалося, що незнайомка засміялася. Чи, може, то просто зашелестіло ЇЇ плаття…
— А тепер — іди вперед сам, — сказала вона. — Ступи три кроки і повернеш праворуч. Там побачиш вихід. Тільки не озирайся! Озирнешся — залишишся тут назавжди. Обіцяєш не озиратися?
— Обіцяю.
Вона відпустила його руку.
— Спасибі! — мовив Грайлик у темряву.
Ступив три кроки і повернув праворуч.
І побачив світло у кінці довгого кам’яного коридора.
Він ішов, і йому дуже-дуже хотілося озирнутися. Він чув, що незнайомка Лімпампоня йде за ним.
Але Грайлик пересилив своє бажання. І не тому, що боявся залишитися, а тому, що пообіцяв їй.
Грайлик дійшов до кінця коридора і знову повернув праворуч. І там побачив вихід, а далі — кущі, осяяні вранішнім сонцем.
Коли він вийшов до тих кущів, що прикривали підземний хід, ззаду почулося:
— Молодець! Молодець, що не озирнувся! А тепер — тікай! І ніколи сюди не вертайся. Коник Віник твій біля воріт.
— Нікуди я не тікатиму. Я мушу визволити принцесу. Раз ви мене вивели, то, значить, добра душа і щось знаєте. Скажіть, де Шах-Шароня. Дуже вас прошу! Будь ласка!
— Ну що ж, я так і думала, — задоволено сказала вона і знову чи то засміялася, чи то прошелестіло її плаття. — Тоді скачи прямо на схід сонця до Чорного Яру і сховайся там на узліссі біля містка. І чекай.
Зашелестіли кущі, і вона зникла.
Так Грайлик і не побачив її.
РОЗДІЛ IX
Двобій. Знову Лімпампоня
На узліссі біля хисткого містка через Чорний Яр Грайлик сховався за кущами і почав чекати. Чекав досить довго. Аж от бачить — під’їжджають до містка з двох боків двоє вершників — у лицарському обладунку, із списами навпереваги. В одного до сідла приторочене щось довгасте, у плащ загорнуте й мотузкою перев’язане. За формою схоже на маленьку людину.
"Принцеса!" — тенькнуло Грайликове серце.
Стали вершники один навпроти одного обабіч яру, всуціль порослого полином, списами войовниче вимахують.
Придивився Грайлик — йой! — та це ж брати двоюрідні й сусіди, графи Моєкало-Недамкало і Чужекало-Хочукало.
У Моєкала до сідла й прив’язана принцеса чи що там таке… Помахали брати списами й почали на містку сходитися.
— Трах-тара-рах! — вдарили по щитах з розгону списи.
Раз ударили, вдруге, втретє…
Раптом бачить Грайлик: одв’язалося від сідла оте, що прив’язане було, і полетіло шкереберть у яр. В азарті двобою брати й не помітили нічого.
А в Грайлика аж серце обірвалося і теж у яр полетіло. Якщо це принцеса, то вона ж забитися може і взагалі…
Вирвався Грайлик із своєї засідки і чвалом поскакав у яр. На братів і не дивиться. Туди мерщій, під місток. Скочив на землю у густий полин, нахилився, схопив згорток, у сідло і — назад.
Чує — брязкіт двобою припинився.
Загорлали щось брати. Але Грайлик не став прислухатися, коника пришпорює, чимдуж скаче. Згорток до грудей притуляє, прислухається…
Не чути щось дихання…
Обернувся Грайлик — погоні не видно. Проскакав ще трохи лісом, спинився. І ну розгортати швиденько, Може, ще можна щось зробити, порятувати.
Розв’язав, розгорнув… Дивиться — а то лялька величезна, натурального дівчачого розміру. Голова, руки, ноги — все-все з порцеляни.
Вбрання пишне, коштовне, просто-таки царське.
Що таке? Чого це граф ляльку віз?.. Дивина якась.
Та не встиг і надивуватися Грайлик, як раптом…
— Віддай! Це моє! — почувся знайомий голос.
І в ту ж мить ляльку рвонули у нього з рук. А Лімпампоня (це була вона!), вже поскакала далі. Тільки майнув перед очима довгий жовтий плащ з каптуром.