Вази на каміні в вітальні було замінено свічниками, мабуть, щоб позбавити мене втіхи прикрашувати камін квітами; згодом я побачив вази в спальні графині. Коли приїхав мій служник, я вийшов, щоб розпорядитися; він привіз мої речі, і я хотів, щоб він одніс їх до мене в спальню.
— Ви ж не помиліться, Феліксе,— сказала графиня.— В колишній кімнаті тітки тепер живе Мадлена. Вас розмістили над графовою спальнею.
Незважаючи на всю мою провину, я все ж мав серце, і її слова поранили мене, як удари кинджала, який байдуже бив у найдошкульніші місця, що їх вона, здавалося, навмисне обирала. Не всі однаково переносять моральні тортури, їхня сила залежить від нашої душевної чутливості, і графині важко далося знання всіх відтінків страждання; але з тієї ж причини найкраща з жінок стає тим жорстокіша, чим великодушніша вона була колись; я подивився на графиню, але вона похнюпилася. Я ввійшов до своєї нової спальні, гарної кімнати, опорядженої в білих і зелених тонах. Тут я залився слізьми. Анрієтта почула мої ридання і ввійшла до мене з букетом квітів.
— Анрієтто,— сказав я,— невже ви не в змозі простити найвибачливішу помилку?
— Ніколи не зовіть мене Анрієттою,— відповіла вона,— безталанної Анрієтти більше нема, але ви завжди знайдете пані де Морсоф, вірного друга, ладного любити і слухати вас. Феліксе, ми побалакаємо згодом. Якщо у вас ще є бодай краплина почуття до мене, дайте мені звикнути до того, що ви тут; а потім, коли слова не так сильно катуватимуть моє серце, тоді, як до мене повернеться трохи мужності, тоді, тільки тоді... Ви бачите цю долину? — сказала вона, показуючи мені на Ендр.— Мені боляче дивитися на неї, але я все ще її люблю.
— Ох, будь проклята Англія і всі її жінки! Я виблагаю відставки у короля і помру тут, випрохавши у вас прощення.
— Ні, любіть цю жінку. Анрієтти більше нема, це не жарт, ви скоро довідаєтеся...
Вона пішла собі, але з тону цих слів я збагнув, яка глибока її рана. Я швидко вийшов за нею, утримавши її, і спитав:
— То ви мене більше не любите?
— Ви завдали мені більше зла, ніж усі решта разом! Тепер я страждаю менше, отже, я люблю вас менше; але тільки в Англії не знають слів "назавжди" і "ніколи"; тут ми говоримо: "назавжди!" Будьте розважливі, не ятріть моєї рани, а якщо ви страждаєте, то подумайте про мене — адже я ще живу!
Я тримав її руку, холодну, нерухому і вогку, вона випручала її у мене і кинулася, як стріла, вздовж коридора, де розігралася ця справді трагічна сцена. За обідом граф піддав мене тортурам, яких я ніяк не міг передбачити.
— Хіба маркізи Дадлей зараз нема в Парижі? — спитав він.
Я весь спаленів, відповідаючи:
— Ні.
— Де ж вона, в Турені? — допитувався він.
— Вона не розлучилася з чоловіком і може вернутися в Англію. Її чоловік був би радий, якби вона повернулася до нього,— жваво відповів я.
— Вона має дітей? — спитала пані де Морсоф зміненим голосом.
— Двох синів.
— Де ж вони?
— В Англії, з батьком.
— Ану, Феліксе, скажіть по щирості, чи справді вона така вродлива, як про неї кажуть? — спитав граф.
— Як можна ставити такі питання? — розсердилася графиня.— Кохана жінка завше найгарніша на всім крузі земнім!
— Авжеж, завше,— сказав я з гордістю, кинувши на неї погляд, якого вона не витримала.
— Ви щасливчик,— вів далі граф.— Атож, вам страшенно пощастило! Ах! У молодості я б нетямився від такої перемоги!..
— Годі! — сказала графиня, показуючи графові очима на Мадлену.
— Я ж не дитина,— відповів граф, якому було приємно згадати свою молодість.
Вийшовши з-за столу, графиня повела мене на терасу і, спинившись там, вигукнула:
— Як! Невже є жінки, які жертвують дітьми задля чоловіка? Зректися статків, суспільства, це я розумію: може, навіть вічного раювання! Але дітей! Зректися власних дітей!
— Атож, такі жінки хотіли б віддати ще більше, вони віддають усе...
Для графині весь світ став шкереберть, і думки її сплуталися. Вражена величчю цієї жертви, підозрюючи, що набуте щастя може відшкодувати такі жорстокі втрати, чуючи в собі волання збунтованої плоті, вона застигла, озираючи своє занапащене життя. Так, вона пережила хвилину жахливих сумнівів; але вона випросталася велика і свята, високо тримаючи голову.
— То кохайте цю жінку, Феліксе, — сказала вона зі слізьми на очах,— хай вона буде моєю щасливою посестрою. Я прощаю їй завдану мені муку, якщо вона дає вам те, чого ви ніколи не могли знайти тут, чого ви не можете дістати від мене. Ви мали рацію: я ніколи не говорила, що кохаю вас, і я ніколи не кохала вас так, як кохають у цьому світі. Але якщо вона не мати, як може вона любити?
— Люба Анрієтто, ти свята! — відповів я.— Якби я не був такий схвильований, я пояснив би тобі, що ти витаєш над хмарами, високо над нею; що вона жінка землі, дочка грішного людства, ти ж дочка небес, обожнювана янголиця; тобі належить усе моє серце, а їй тільки моя плоть; вона це знає, це вкидає її в розпуку, і вона помінялася б з тобою, навіть ціною найболючіших тортур. Але все це непоправно. Тобі я віддав душу, всі помисли, щире кохання, мою юність і старість; їй — палкі бажання і розкоші минущої жаги; тобі дістануться всі мої спогади; їй — цілковите забуття.
— Говоріть, о друже мій, говоріть ще!
Вона присіла на лаву і залилася слізьми.
— Отже, чеснота, святість життя, материнська любов — це не омана, Феліксе! Ох, зросіть іще цим бальзамом мої рани! Повторіть слова, які підносять мене в небеса, де я хочу ширяти разом з вами! Благословіть мене вашим поглядом, вашим словом — і я прощу вам усі муки, яких зазнала на ці два місяці!
— Анрієтто, в нашому житті є таємниці, яких ви не знаєте. Я зустрів вас у тому віці, коли голос почуття може на час заглушити бажання нашої плоті; але кілька сцен, спогад про які зігріватиме мене і в мою останню хвилину, мали переконати вас, що я переріс цей вік, і ваші повсякчасні перемоги були в тому, що ви уміли продовжити його невинні радощі. Кохання без облади загострює наші бажання, але настає хвилина, коли ми спізнаємо тільки муку: адже ми зовсім не схожі на вас. У нас закладено силу, якої ми не годні зректися, інакше ми перестанемо бути чоловіками. Наше серце, позбавлене цієї поживи, яка його підтримує, ніби саме себе пожирає і стає безсилим; це ще не смерть, але її передпокій. Годі довго ошукувати природу; при найменшому поштовху вона прокидається з люттю, схожою на шаленство. Ні, я не покохав, я умирав від спраги серед розпеченої пустелі.