— Пустелі! — сказала вона з гіркотою, показуючи на нашу долину.— Як розумно він міркує, скільки тонких викрутів! Тому, хто вірний, усі ці хитрощі не потрібні!
— Анрієтто, не сперечаймося через якийсь невдалий вираз. Ні, душа моя не змінилася, але я перестав панувати над своїми почуттями. Цій жінці відомо, що ви моя єдина кохана. Вона грає в моєму житті лише другорядну роль, вона це знає і примиряється; я маю право покинути її, як кидають куртизанку...
— І тоді?..
— Вона сказала мені, що вкоротить собі віку,— відповів я, думаючи, що це рішення здивує Анрієтту.
Але коли вона почула мої слова, на обличчі її майнула зневажлива посмішка, ще виразніша, ніж приховані за нею думки.
— О ти, моє сумління,— вів далі я,— якби ти могла бачити, як я боровся з усіма спокусами, такими згубними для мене, ти збагнула б, яке фатальне...
— О так, фатальне! — підхопила вона.— Я надто вірила в вас. Я думала, що у вас не менше чесноти, ніж у священика і у... пана де Морсофа,— додала вона ущипливо, і її слова пролунали, наче епіграма.— Тепер уже по всьому,— вела далі вона, помовчавши.— Я вам завдячую, мій друже: ви погасили в мені вогонь плотських бажань. Найважчу частину шляху пройдено, наближається похилий вік, а з ним нездужання, потім болячки; я більше не можу бути для вас ясною феєю, яка дарувала вас своєю ласкою. Будьте вірні леді Арабеллі. Кому дістанеться Мадлена, яку я так плекала для вас? Бідолашна Мадлена! Бідолашна Мадлена! — приказувала вона, як журливий приспів.— Якби ви чули, як вона недавно сказала мені: "Матусю, ти не ласкава з Феліксом!" Люба дитина!
Вона дивилася на мене, освітлена промінням вечорового сонця, яке сипалося крізь листя, і сповнена якогось жалю до наших розбитих надій, поринула в минуле, таке чисте і ясне, і віддалася споминам, як віддався ним і я. Ми перебирали наше життя, переводячи очі з долини на парк, з клошгурдських вікон на Фрапель, і в нашій пам'яті оживали запашні букети, вплітаючись у поему наших нездійсненних бажань. То була її остання втіха, невинна насолода щирої душі. Ця розмова, повна для нас глибокого значення, завдала нам тихого смутку. Анрієтта повірила моїм словам і відчула себе там, куди я її підніс, — на небесах.
— Друже мій,— сказала вона,— я скоряюся Творцеві, бо бачу в цьому перст Божий.
Лише згодом я зрозумів глибокий сенс її слів. Ми повільно піднімалися по терасі. Вона сперлася на мою руку, покірна долі, і хоча рани її кривавіли, вона знайшла, як пом'якшити їхній біль.
— Таке життя людське,— сказала вона.— Що зробив пан де Морсоф, чим заслужив свою долю? Це доводить вам, що існує інший, кращий світ. Горе тому, хто здумає нарікати по тому, як обрав добру путь!
І вона заходилася міркувати про життя, розглядаючи його з різних боків, і її холодна проникливість показала мені, якою огидою пройнялася вона до всього земного. Підійшовши до оселі, вона випустила мою руку і сказала:
— Якщо Господь Бог дав нам смак і поривання до щастя, чи не має він потурбуватися про невинні душі, які спіткали в цьому світі самі прикрощі? Це так, або Бога нема, і тоді життя лише гіркий жарт.
Кинувши цю репліку, вона притьмом зайшла до оселі, я знайшов її в вітальні: вона лежала на канапі, ніби її вразив голос небесний, який віщував Святому Павлові63.
— Що з вами? — спитав я.
— Я не розумію, що таке чеснота, і не знаю, чи є вона в мене.
Ми обоє застигли в мовчанні, дослухаючись до цих слів,— вони пролунали як камінь, кинутий у безодню.
— Якщо я помилялася в житті, тоді вона має рацію, вона! — вигукнула пані де Морсоф.
Так її остання радість завершилася останньою боротьбою її душі. Коли прийшов граф, вона поскаржилася йому на здоров'я, хоча ніколи не скаржилася досі; я благав її розповісти мені, що з нею, але вона мовчки пішла до себе, покинувши мене мучитися гризотами сумління, які, з'явившись, породжували все нові тортури. Мадлена пішла слідом за матір'ю. Уранці я довідався від неї, що у графині була сильна блювота, яку вона пояснила пережитими того дня хвилюваннями. Отож я, котрий бажав віддати за неї життя, убивав її.
— Любий графе,— сказав я панові де Морсофу, який змусив мене грати з ним у триктрак,— мені здається, графиня дуже хвора; ще не пізно її врятувати: покличте доктора Оріже й умовте її виконувати його приписи.
— Оріже, який мене погубив? — сказав він, уриваючи мене.— Ні, ні, я пораджуся з Карбонно!
Увесь той тиждень, а надто в перші дні, життя було для мене суцільною мукою, морозило мені душу, вражало мою гордість, троюдило серце. Якщо ви коли-небудь були осереддям чийогось життя, зітхань і поглядів, сенсом існування, вогнищем, яке давало світло й тепло, ви зрозумієте, як жахливо по цьому опинитися ніби в пустці. Мене оточували ті самі предмети, але дух, який оживляв їх, погас, як полум'я задутої свічки. Я зрозумів убивче почуття, що змушує закоханих не зустрічатися, коли їхнє кохання згасає. Бути нічим, де ти царював неподільно! Бачити лише холод смерті там, де сяяло радісне проміння життя! Такі порівняння вбивають нас. Незабаром я почав шкодувати за тим, що не зазнав щастя в роки моєї смутної юності. Моя розпука була така глибока, що графиня, здається, пом'якшала. Якось по обіді, коли ми гуляли берегом річки, я зробив останню спробу виблагати у неї прощення. Попросивши Жака повести сестру вперед, я покинув графа і, тягнучи пані де Морсоф до човна, сказав:
— Анрієтто, змилуйтеся, скажіть бодай слово, або я кинуся в Ендр! Атож, я піддався спокусі, це правда: але хіба я не вчинив, як вірний пес, безмежно відданий панові? Я вернувся до вас, повний сорому; коли пес нашкодить, його карають, але він лиже руку, що вдарила його; покарайте мене, але верніть мені ваше серце.
— Бідолашний хлопчику! — сказала вона.— Хіба ви не зосталися моїм сином?
Вона взяла мене під руку, мовчки вернулася до Жака й Мадлени і подалася з ними до Клошгурда через виноградники, покинувши мене з графом, який заходився базікати про політику та про сусідів.
— Вернімося додому,— сказав я йому. — Голова у вас непокрита, і вечірня роса може вам пошкодити.
— Ви жалієте мене, любий Феліксе,— сказав він, не вгадавши моїх намірів,— а от дружина ніколи не хотіла мене втішати, може, з принципу.