Леслі плакала.
– До дідька твою свободу, Річарде Бах! Я працюю як віл, щоб урятувати твою бісову імперію від повного знищення, не можу заснути, думаючи над тим, чи я не забула чогось чи когось... аби врятувати тебе... бо ти мені зовсім не байдужий... Я така втомлена цим усім, що ледве на ноги зводжусь, а ти не хочеш побути зі мною, бо в тебе побачення з якоюсь Деборою, яку бачиш чи не вперше і яка відіграє для тебе роль принципу?
Я говорив через товстезні сталеві мури:
– Саме так.
Запала довга мовчанка. Коли ж Леслі озвалася знову, голос її змінився. Зникли ревнощі, зник біль, вона заспокоїлася, сказала тихо:
– До побачення, Річарде! Хай тобі щастить.
Коли я спробував подякувати їй за розуміння, вона повісила трубку.
ТРИДЦЯТЬ
Наступні два дні вона не відповідала на телефонні дзвінки. А на третій день я отримав такого листа:
"Середа, 12 грудня
Любий Річарде,
Я не знала, як і з чого розпочати, довго виважувала різні думки, перш ніж сіла писати...
Зрештою мені пригадалась одна музична метафора, з допомогою якої я змогла дати лад своїм думкам, заспокоїлася й навіть отримала певне вдоволення, тож хочу поділитися з тобою. Наберися терпіння, будь ласка. Це буде ще один урок музики.
Соната – найпоширеніша в класичній музиці форма. На ній будуються майже всі симфонії та концерти. Вона складається з трьох основних частин: експозиції, або вступу, впродовж якої вводяться різні теми, підтеми, фрагменти; далі йде розвиток, під час якого ці маленькі фрагменти й мотиви зазнають повної розробки, розширення, тональність часто переходить із мажорної (радісної) в мінорну (сумну) й навпаки, мелодії розвиваються й переплітаються в надзвичайно складних формах.
Нарешті настає реприза – пишне вираження повної, багатої досконалості, до якої маленькі темки доростали під час розвитку музичного полотна.
Якщо ти не здогадавсь одразу, то можеш запитати, яким чином це стосується нас.
Ми з тобою, здається мені, застрягли на стадії безкінечної експозиції. Спочатку все було справжнім і дуже приємним. На цій стадії стосунків тобі немає рівних: ти веселий, чарівний, схвильований, хвилюючий, цікавий і сам зацікавлений. Це той час, коли з тобою надзвичайно хороше, найбільш приємно, бо ти не відчуваєш потреби мобілізувати свій захист, і твій партнер тримає в обіймах тепле людське створіння, а не велетенський кактус. Це час, коли обоє насолоджуються, й не дивно, що ти полюбляєш вступні частини. Адже намагаєшся перетворити своє життя на низку таких вступів.
Але вступ не може тривати безкінечно, його марно раз у раз повторювати. Він потребує руху та розвитку – інакше все загине від нудьги. Та ти не погоджуєшся. Ти повинен рушати, тобі потрібні зміни, інші люди, інші місця, аби повернутися до стосунків, наче вони нові, й постійно починати все завдруге.
Ми ввійшли в тривалу низку повторюваних вступів. Деякі з них були викликані необхідними розлуками через ділові обставини, однак вони зовсім не мали бути надто суворими й жорстокими для двох таких близьких людей, як ми з тобою. Деякі створив ти сам, аби дати собі можливість повернутися до тієї новизни, якої прагнеш.
Очевидно, те, що ми називаємо в музиці розробкою, це прокляття для тебе. Бо тут виявляється, що все, чого ти набув, це збір дуже обмежених ідей, яким не жити, хоч хай би скільки творчого потенціалу ти в них уклав. Або ж – і це ще гірше для тебе – ти маєш ескізи чогось славетного, скажімо, симфонії, і в цьому випадку треба попрацювати: треба сягнути глибин, старанно поєднати в одне окремі шматки для кращого їхнього відтворення. Я вважаю, це нагадує той момент у праці письменника, коли над задумом книжки ще треба працювати, але він може й не вилитись у закінчений твір.
Безперечно, ми зайшли набагато далі, ніж уходило в твої наміри. Але зупинилися ще надто далеко від того, що бачилося мені як наступний логічний і ще приємніший крок. Я на власні очі бачила – розвиток наших взаємин постійно гальмується, й дійшла висновку, що ми з усіма нашими здібностями навчатися нового з дивовижною схожістю інтересів ніколи не будемо здатними на щось інше, крім хаотичних спроб, хоч би скільки років це тривало. Бо ми ніколи не проводитимемо всього часу разом. І тому розвиток, який так високо цінуємо і який вважаємо можливим, стає недосяжним для нас.
І ти, і я бачили видіння чогось надзвичайного, що ще тільки чекає на нас. Але звідси нам до них не дійти. Я наштовхуюся на суцільний мур захисту, а в тебе єдина потреба – вибудовувати цей мур ще й ще вище. Я прагну повноти та багатства подальшого розвитку, а ти шукаєш способів уникнути його, хоч хай би скільки ми були разом. Ми обоє розчаровані: ти не можеш повернутися назад, я не можу йти вперед, ми перебуваємо в постійній боротьбі, а над часом, який ти зволиш ділити зі мною, нависли хмари й темрява. Відчуття, що ти постійно чиниш мені опір, не даєш зростати чомусь справді дивовижному, наче і я, і ця нова сутність сіємо жах, а також уплив на мене виявів твого опору (часом вони бувають справді жорстокими), – усе це не може не завдавати болю.
Маю записи про разом проведений час. Намагаючись бути чесною з собою, я уважно перечитала їх. Вони засмутили мене, ба, навіть уразили, однак допомогли розгледіти правду. Я заглянула в минуле, в ті дні на початку липня й у наступні сім тижнів. То виявився наш єдиний по-справжньому щасливий період. Це була інтродукція, й тоді було гарно. Потім настала черга незрозумілих для мене жорстоких розлучень, відособлень й однаково жорстоких повернень з твоєю відстороненістю й опором.
Бути далеко одне від одного, нарізно (чи поряд – і також нарізно), – однаково нещаслива доля. Я простежила за тим, як перетворювалася на істоту з вологими очима, на створіння, що повинно багато плакати, бо, як мені вже майже здається, сум обов'язково приходить ще до того, коли стає можливим співчуття. А я знаю – не дожила до такого, аби стати вартою жалю.
Коли почула, що ти не відмовишся від отого побачення, щоб допомогти мені, коли була у кризовому стані, "бо це тобі не підходить", то правда звалилася на мене сніговою лавиною. Сприймаючи всі факти з усією можливою чесністю, я розумію, що далі так не витримаю незалежно від свого бажання. Далі прогинатись не зможу.