Сподіваюсь, ти не розглядатимеш мої слова як розрив угоди. Це скорше продовження багатьох-багатьох фіналів, які ти розпочинав. Я гадаю, ми обоє розуміємо, що так воно й повинно було закінчитися. Мушу визнати – зазнали невдачі мої зусилля навчити тебе радіти, дбаючи про інших.
Річарде, мій дорогий друже, я говорю з тобою тихим голосом, навіть ніжно й з любов'ю. Тихий голос не маскує гніву: він справжній. Нема звинувачень, не йдеться про докори та помилки. Я просто намагаюся зрозуміти тебе й угамувати біль. Висловлюю тут не те, з чим вимушена погодитися: в нас із тобою ніколи не буде розвитку, не те що величних верхів наших стосунків, що вступлять у пору цвітіння.
Я відчула – якщо моє життя й заслуговувало на те, аби відійти од звично усталених схем, пориваючи з усіма відомими йому обмеженнями, то тільки завдяки стосункам із тобою. Гадаю, мене можна виправдати за почуття приниження від того, що дуже довго я намагалась продовжити наші стосунки. Однак я пишаюся собою й рада, бо розпізнала рідкісну й чудову можливість, якою ми користались, поки вона в нас була, рада, бо віддала все, що могла, в найвищому й найчистішому сенсі цих слів, аби зберегти її для нас. Це мене зараз утішає. В цей жахливий момент фіналу я можу чесно признатися: не знаю, що я ще могла б зробити, аби провести нас у те щасливе майбутнє, яке б могло бути.
Незважаючи на біль, я щаслива, що за таких особливих обставин зустрілася з тобою, й завжди щемко згадуватиму час, який ми провели разом. Я зросла поряд із тобою, багато чого навчилася в тебе й знаю – чимало позитивного дала тобі. Торкнувшись одне одного, ми обоє стали трохи кращими.
Аж зараз спало мені на думку, що може згодитися й шахова метафора. Шахи – це гра, в якій кожна сторона має свою єдину мету, навіть якщо протилежна сторона має таку саму. В міттельшпілі, коли розгортається й наростає боротьба, коли втрачаються фігури й простір, – зазнають утрат обидві сторони. Настає ендшпіль, хтось потрапляє в пастку й гине.
Мені здається, ти сприймаєш життя, як гру в шахи. Я сприймаю її, як сонату. І через цю відмінність утрачено й короля, й королеву, й пісня замовкає.
Я й надалі зостаюсь твоїм другом. Упевнена – ти також лишаєшся моїм приятелем. Я посилаю тобі цього листа з серцем, що повниться глибокою ніжною любов'ю, та з високою повагою, з якою, ти це знаєш, я ставлюсь до тебе. А ще з невимовним жалем, що багатообіцяюча можливість, така рідкісна й така чудова, приречена залишитися невикористаною.
Леслі"
Я дививсь у вікно й нічого не бачив. У голові шуміло.
Леслі не має рації. Звичайно, вона неправа. Ця жінка не розуміє, хто я, і не розуміє моїх думок.
Тим гірше.
Я зіжмакав листа й викинув його до кошика.
ТРИДЦЯТЬ ОДИН
Минула година, а за вікном нічого не змінилося.
Чому я обманюю себе? Вона має рацію, і я знаю це, навіть якщо ніколи того не визнаю, ніколи про неї не згадаю.
Оте порівняння ситуації з симфонією та шахами... чому я сам нічого подібного не вгледів? Завжди був таким з біса розумним, коли не брати до уваги податки, був таким проникливим, аж будь-кому годі зрівнятися зі мною. Як їй пощастило побачити те, що було неприступним для мого зору? Невже я менш меткий, ніж вона? Втім, якщо Леслі така розумна, то де ж її система, її щит, які захищають від болю? В мене є моя Доскона...
Хай западеться твоя Досконала Жінка! Ти винайшов незграбного півтонного павича з фальшивим настовбурченим різнобарвним пір'ям, птаха, який ніколи не стане на крило! Твій павич може бігати туди-сюди, махати крилами, пронизливо верещати, але йому ніколи не відірватись од землі. Нажаханий шлюбом, невже ти не бачиш, що пошлюбив цю почвару?
А перед очима така картина: маленький я на шлюбній фотографії поруч із двадцятифутовим павичем. І це правда! Я пошлюбив помилкову ідею.
А як же обмеження свободи? Якщо залишуся з Леслі, я ж нудьгуватиму!
Десь у цю мить я розділився на двох різних людей: той я, що керував усім досі, й новоприбулий я, котрий прийшов, щоб знищити попередника.
Нудьга – це найменша з твоїх турбот, сучий сину, сказав новоприбулий. Ти осліп і не помічаєш – вона розумніша від тебе, знає ті слова, яких ти боїшся навіть торкнутися? Що ж ти, чому не набиваєш мені рота ватою, не відгороджуєшся од мене стіною, як ти робиш це з будь-якою своєю частиною, котра зважується сказати, що твої всесильні теорії помилкові! Ти можеш це зробити, Річарде. І вільний провести решту свого життя, перекидаючись пустопорожніми привітами з жінками, такими ж наляканими близькістю, як і ти сам. Подібний притягає подібного, братику. Якщо в тебе вже не лишилося навіть крихти здорового глузду, що його ти, як бачиться, не дуже шукаєш у цьому житті, то триматимешся пустопорожньої наляканої вигадки, – Досконалої Жінки, – доки згинеш від самотності.
Ти жорстокий, наче скалка криги. Належиш своїм жорстоко-холодним шахам і жорстоко-холодному небові. Своєю ослячою імперією ти зруйнував блискучу можливість. Тепер від неї лишилися самі уламки. Та й на ті осьось накладуть арешт за несплату податків.
Леслі Перріш давала тобі можливість у тисячі разів величнішу ніж хай там яка імперія. Але ж ти до смерті боїшся її, бо таким тямущим, як вона, тобі ніколи не стати, й тому ти збираєшся позбутись і її. Чи, може, скажеш, ніби вона тебе відцуралася? Її це не вразить, хлопче, бо вона не з тих, хто програє. Вона якийсь час посумує, трохи поплаче, бо не соромиться плакати, коли вмирає те, що мало б бути чудовим. Але вона одужає й стане вищою від усього.
Ти також покінчиш з цією історією. Хвилин за дві. Тільки міцно гримни своїми бісовими сталевими дверима, зачини їх щільно й більше про неї не згадуй. Замість того щоб підніматися вгору, тобі проста дорога вниз, і невдовзі ти досягнеш блискучих успіхів у підсвідомих спробах учинити самогубство, прокидатимешся нужденним, знаючи, що свого часу тобі подарували кришталево-чисте діамантове життя, а ти вхопив до рук свого замацаного бісового молотка і вщент його розгаратав. Опинився перед найскладнішим роздоріжжям свого життя й сам це розумієш. Вона вирішила не миритися з твоїм дикунським безголовим страхом, а в цю хвилину відчуває себе щасливою, що скинула з себе мертву вагу.