Довготривала агонія польської державносте на західній половині нашої Батьківщини не позначилась в історії нашої культури особливими пам'ятками. Церковна й монастирська ограда, що була традиційним притулком нашої культури за лихоліть, в тих важких часах останніх судорог Польщі з її "воюючим католицтвом" — не були і не могли бути міцнішим захистом. Центром нашої культури в цій добі залишається Київ з його Києво-Могилянсько-Мазепиним вогнищем — Академією.
Можна лише відмітити геть пізніше, вже "романтичне" явище — т. зв. українську школу в польській літературі, зв'язану з славним у свій час ліцеєм в Кре-м'янці. Зроджена з суму за назавжди втраченою провінцією колишньої яґеллонської імперії, "українська школа" в польській літературі мала не лише цікавих поетів, як Богдан Залєський (паризький приятель М. Гоголя, пробував писати по-українськи) чи А. Маль-чевський (автор високо ціненої сучасниками поеми,
"Марія"), а й такого геніяльного поета, як Юлій Словацький, що українськими елементами в його творах (в драмі "Мазепа", у поемі "Бєньовський" чи в драмі "Срібний сон Саломеї') не може нехтувати ані історія нашої культури, ані історія нашої літератури.
В Почаєві р. 1790 вийшов збірник релігійних віршів "Богогласник", в якім, в безпосереднім зв'язку з "інтермедіями" Барокко і — на вісім літ перед травестованою "Енеїдою" Котляревського, — зустрічаємо живу "людову мову", якій суджено було потім стати літературною.
**
*
В міру поглинання нашої Батьківщини новопосталою з Московської Держави петербурзькою імперією — все частіше приходить в ужиток термінологія "малоросійський" і "Малороссія", термінологія, що є майже офіційною не лише для петербурзьких протекторів лівобережної Гетьманщини, але й для національних репрезентантів цієї останньої.
Нічого особливо принижуючого (як тепер) наші —люди XVIII ст. в тій термінології не бачили.
Ще в універсалах Богдана зустрічаємо "Україну нашу малоросійськую". Про "всієї малоросійської нації народ" говорить офіційно р. 1756 гетьман Кирило Розумовський. "Со всім малоросійської нації корпусом" — такий вираз є в Наказі делегатам на імперську законодавську комісію р. 1767.
У найяскравішім прояві державницького українського патріотизму XVIII ст. — вікопомній "Історії Русів" ця термінологія панує і то, як термінологія виразно державницька, в противагу до провінціяльної, мовляв, термінології "української"...
Справді, слова "мають свою долю", як і книги. І як же дивно покерувала доля цією, сивої давнини сягаючою, термінологією.
Перші сліди виразу "Мала Росія" з'являються відносно пізно в грамотах візантійсько-грецьких патрі-ярхів. Та немає сумніву, що така, чисто-грецька, термінологія була практикована й раніше, десь в часах територіяльного розросту Київської Держави Середньовіччя. Але мусимо тут сягнути аж до грецької антики, бо лише в світлі її можна знайти генезу цього специфічного назовництва та зрозуміти все історичне "непорозуміння", таке незручне для кас в часах геть пізніших.
Отож, в географічній уяві античного грека коло (обрій) відогравало дуже важливу ролю. В органічній психології грека з "малого", як з зерна, народжувалося "велике". Тому античний грек називав "малою" Грецією' (мікра Еллада) СРОЮ метрополію, а "великою Грецією" (мегалє Еллада) — ширше коло своїх державних посілостей і впливів, ц. т. свої колонії. Ту саму, одідичену по греках, термінологію вжила культурно-грецька Візантія у відношенні до посталої в Києві IX ст. держави: "мікра Росія", ц. т. мала Росія — для матірнього осередку, для метрополії, і "меґалє Росія" ц. т. велика Росія — для колоній, спеціяльно на півночі (Володимир, Суздаль).
Які політичні й психологічні "пересунення" зробила в цій термінології пізніше історія, — ми аж надто добре знаємо. Але для традиційно-державницької сві-домости, вихованих на клясичній літературі нащадків наших національних еліт, — ця "малоросійська" термінологія видавалася аж до початку XIX ст. цілком при-родньою і нічого "образливого" в ній ті нащадки — не відчували.
Допіру Т. Шевченко — чи не перший? — почав гостро розрізняти: "А на Україну не поїду... там лише сама Малоросія"... — як писав він в однім з листів.
Треба ствердити, що з духа свого неполітична, чисто чуттєва назва "Україна" набирала ціх політичних і державницьких лише в добах Збройного Чину — Хмельницького, Мазепи, Петлюри, хоч уживав тієї термінології вже Сагайдачний, а найбільше спопуляризував її французький інженер де-Боплян в своїм "Опису України" (1651).
**
*
Жорстокість Петра І і цинічна безоглядність Катерини II виповнюють майже без решти увесь страшний для нашої нації XVIII вік, вік Просвічености, витонченого Версалю, енциклопедистів (яких Катерина II дуже вдало кокетувала), Руссо, врешті — французької революції.
Зловіща заграва Полтави, ручаї людської крови на вулицях столичного Батурина, відчайно-нерівний змаг еміграції Пилипа Орлика, періодичні "чистки" на Батьківщині, руїна Січі...
Навіть короткий "ґалянтний" епізод з Розумов-ським (1750-1764 рр.) — мимо патріотизму гетьмана Кирила — залишився лише епізодом, так само жалісним, як донищувані ще й тепер руїни його батурин-ського палацу.
Але ніч бездержавности, все ж таки, не запала одразу. Не можна усталити і вибрати серед кількох певну дату її початку. Ще р. 1791 представник лівобережної шляхти Василь Капніст (до речі, бльш знаний, як "русскій пісатель") їде до Прусії з місією шукання міжнародньої підтримки для політично конаючої Батьківщини. Ще на початку XIX ст. невідомий автор пише "Історію Русів", що зробить певний вплив на історіософію Шевченка. Але в тім же часі ніч помітно залягає. "Ніч" в тім розумінні, що Україна перестає бути справою політичною. І під цим саме оглядом "Історія Русів" була — політично — лебединою піснею доби.
Цікаво все ж, яким живучим виявлявся мілітарний дух, дух "козацької шаблі" в занепадаючих рештках нашої аристократії. При кожній сливе нагоді (польські повстання, інвазія Наполеона) вона накидається Петербургові з ідеєю — під кожним претекстом — формування Української Збройної Сили. Вже давно по скінченні Гетьманщини, вже по всіх хірургічних розтинах живого тіла Нації, але й останній "малоросійський губернатор" кн. М. Рєпнін (його дружина була онукою останнього гетьмана, а донька Варвара — приятелькою Т. Шевченка) формує тід час польського повстання 1830 р. вісім козацьких полків. За своє "ко-закофільство" він врешті був суворо відставлений...