— переможця скитів і грізного, хоч і поконаного пізніш, суперника Риму. Навіть назва нашого княжого Тьмутороканя якось фонетично в'яжеться з попередньою грецькою назвою цієї місцевости "Таматарха".
Про ці колонії-міста і про їх доокільні місцевості маємо свідоцтва античних грецьких вчених-географів, істориків, поетів. Особливо живі і зворушливі є описи Ольбії, що квітла багатством і культурою, що пишалася знанням Гомера і Платона, що жила духом античної філософії (свідоцтво письменника Діона Хризостома). Великий грецький історик Геродот відвідав Ольбію всередині V ст. до Христа особисто і серед своїх праць присвятив цілий том (IV) саме нашій Батьківщині, що її греки називали тоді Гіпербореєю (ц. т. "Запівніччю"). В періоді античної грецької колонізації наша земля грала ролю такого ж постачателя збіжжя для тодішнього світу Еллади, як в XIX ст.
— для Західньої Европи*).
З колоніяльних осередків при дельтах наших річок і на чорноморськім побережжі антична грецька цивілізація пішла водними шляхами на північ і, як по жилах, розходиась по цілій землі (Геродот оповідає, наприклад, про нарід "будинів", який займав терени нинішньої Полтавщини і який, судячи з Геродотових описів, мав характер народу культурно досить елліні-зованого). Є у Геродота зворушливе оповідання про двох "гіперборейських" дівчат, які, в супроводі охорони, несли вінки з пшениці аж на острів Дельос, де був славнозвісний храм Деметри (божества Матері-
*) Цікаво, що назва "Ольбія" в перекладі значить "щаслива", "благословенна", може і "урожайна", а "Пантикапея" треба б перекласти, як "всехліборобська", "всезбіжева". З цих міст греки вивозили многі тисячі тонн зерна річно. І недаром державним знаком Держави Мітридата був колос (напр., на монетах).
Землі). Слушно В. Щербаківський добачає в цім аналогію з пізнішими нашими святами обжинок або й Спаса, коли то святять плоди землі. Цей епізод (а він не міг бути вигаданий) свідчить про два важливих факти: 1) культура на нашій землі і у її мешканців — була хліборобська, осіла і традиційна, 2) зв'язок з античним світом Еллади був безсумнівним і тим більш глибоким, що ішов також по лінії релігійній, отже найінтимнішій і найістотнішій, тим більш, що такі "прощі" до грецьких святинь (як свідчить Геродот) не були випадкові. Хай не дивує нас, що тодішнє населення нашої Батьківщини називає Геродот "скитами", іменем народу іранського походження, що тоді мав владу на нашій землі, хоч Геродот і розрізняє в цій збірній, офіційній, назві "скитів-орачів" — саме тубільців і автохтонів — від скитів, що виконували адміністраційні функції і, правдоподібно, були властивими скитами.
Надто багато "влад" і "назв" зазнала наша земля протягом тисячоліть її бурхливої історії... Але назви не міняють істоти речей. А істотним було те, що існувало автохтонне населення (як свідчить археологія) і що те населення культурно належало в античних часах до світу Еллади.
НІ
Коли ми пригадуємо собі головні складники античної грецької культури і :— при цім — пробуємо знайти сліди тих складників, які всякли в нашу землю і її прамешканців, то в першу чергу мусимо згадати людську особистість, правдоподібне джерело нашого пізнішого спеціяльного "індивідуалізму".
В противагу тим культурам, де в осередку їх стоїть з одного боку — автократ, а з другого — маса, без-облична і тому автократові невольничо-покірлива, де немає приватної власности (все є "государеве"), де панує своєрідний "колективізм" і "плянова господарка" (з "продподатком"), де держава є молохом, який розчавлює і поглинає індивідуальність і де її автократичний володар є, в суті речі, так само безобличний, як підвладні йому "маси" та бюрократично-полі-ційний апарат влади (старовинні Персія, Вавілон, Єгипет, імперія монголів XIII ст., Москва ХШ-ХУШ ст. і СССР XX ст.), — в осередку античної культури Еллади стояла Людина, як структурний складник Суспільства (а не аритметичний складник безструктурного механічного "колективу", що всяку індивідуальність зґвалтовує і поглинає безрешти), відтак племени і народу.
Це є найістотніша властивість культури, що досі звемо її "західньоевропейською", яка зродилася, власне, як синтеза античної культури Еллади і старовинного Риму, одуховленого християнством і витворена була в періоді т. зв. Середньовіччя, що неуки і пропагандисти часто називають його "темним". Ко; ли в тамтих культурах "держава" гіпертрофується в постать якогось містично-апокаліптичного звіра, а тотальний зверхник її обертається в постать надлюдську, чи нелюдську, бо він є завжди "богди-хан", "чінґіс-хан", "падішах", "цар царів", "атєц народов" і т. п., — то в культурі Еллади "держава" виростала, як природня потреба суспільства, як знаряддя народу, виростала "знизу", а не накидалася "згори". Таким був антично-грецький "поліс" (держава-місто), такими були західньоевропейські держави-мі-ста Середньовіччя, таким був, теоретично кажучи, за-хідньоевропейський і наш середньовічний "февдалізм" Києва, чи Галича, та й пізніш, озброєні "магдебурзьким правом", наші міста ХУ-ХУІІ ст.
Коли в сфері цієї (назвім її досить приблизно —
"західньої") культури навіть великодержави, імперії як правило, не посягали на суспільну структуру, традиції, обряди і т. п. народів завойованих (клясичний приклад — Рим і його світова імперія), то в сфері тамтої (назвім її теж дуже приблизно — "східньої") культури "імперія", бувши результатом голого підбою, неоправданого жадним "культурним посланниц-твом", не могла стерпіти в колі своєї централістичної автократії жадної індивідуальної риси, жадної іншо-культурної ознаки, обряду, традиції, мови: "чінґісхан" (чи "атєц народов") витереблював все це дотла, як "єресь", як "ухил", як "місцевий націоналізм". "Де ступив мій кінь, там трава не росте" — казав історичний чінґісхан. І це повторювали його наступники і навіть — географічно — "західньоевропейські" наслідувачі, бо для тамтої культури (що, поза тим, має свої географічні, кліматичні і расові підстави) немає нічого страшнішого згубНшого за природню органічність життя, яка в рямках тієї своєрідної культури вміститися не може: раніш, чи пізніш вона їх розсаджує.