— То-то ж, що ні! Така річ не робиться протестами, а ще менше маханням шаблею.
— А чим же, по-твоєму?
— Простим способом: шляхта могла б була не допустити до хлопа царських чиновників, кацапів, коли б була сама поробилася чиновниками! З рук дідича-шляхтича хлоп був би тоді перейшов прямо в руки чиновника-шляхтича. З-під власті патрімоніальної, підкопаної, несмілої і обмеженої, під могучу і нічим не ограничену вдасть адміністрації. отсе була б та школа, в котрій хлоп був би навчився користати з свободи, не надуживаючи її!
Пан Трацький аж руками замахав, немов відганяв від себе сю думку, але Густав говорив дальше:
— Ну, ну, не махайте! Знаю, що скажете: як же можна йти на службу до ката вітчини, до тирана, москаля і т. д. Чував сі фрази і признаюсь вам, не чував глупіших. Невже ж ту такої великої мудрості було треба, щоб не розчовпати, що річ іде не о службу катові, але о службу своїм власним інтересам, о охорону підстави власного побиту. Ба, ні! Декламували "О wy nizcy, о wy ciemni"*, співали "Zstąp о Polsko, zstąp, aniele, w promienistem ciele"* — a на ділі вийшло, що в тих "nizkich" і "ciemnych", в тих "katach z wypranemi od krwi szaty"* польський люд узнав свого добродія, а замість "Polski w promienistem ciele" зступила нужда, еміграція, руїна! От вам плоди романтичних мрій!
Пан Трацький був подавлений, розбитий.
— Га, синку, — сказав він, звішуючи вниз голову,— що ж робити? Минувшого не вернеш! Слухаючи тебе, приходиться хіба сказати так, як той русин каже: "Коли б то я спереду той розум мав, що ззаду!" Нехай і так, що ми помилялись, робили дурниці! Одно знаю, що ми робили їх в найліпшій вірі. З своєї шкіри ніхто не вискочить. Наша пора минула, ми зступаємо до гробу. Тепер ваша пора настала, робіть ви, що знаєте, а ми поглянемо, що з вашої роботи вийде!
— Е, татку, добре вам казати: робіть ви! Не забувайте, що ви своїми нещасними помилками накидали нам таких колод поперек дороги, що коли б нам і ніг не поломати, не то щоб далеко зайти! Розтратили основний фонд, лишений від батьків, пустили дітей з торбами та й кажуть їм: доробляйтесь, дітоньки, в божий час, а ми подивимось, що з вашої роботи вийде! Нам поперед всего треба направляти блуди батьків. Адже ж і ту, в Галичині, шляхта так само робила і дала собі німцям та чехам вирвати з рук хлопа разом з землею, вирвати найсильнішу підойму нашої будущини — адміністраційну машину! Наше діло направити той блуд. Коли краєва адміністрація, суди, школи, всі уряди в краю обсаджені будуть нашими людьми, і то не романтиками, а тверезими реалістами, тоді тілько можна буде подумати о тім, що дальше робити. Тоді поперед всего хлоп почує знов над собою свого природного пана, пізнає правдиві границі своєї свободи. Тоді неможливі будуть такі рабунки, як тут у вас ішли цілими роками, ані такі засуди провізоріальні, як ось ту бачу!
При тих словах Густав встав і випрямився, всміхнувся навіть, бо перед його уявою живо малювалась та щаслива будущина, коли блуд знесення панщини буде направлений і під мудрою рукою шляхетської адміністрації хлоп знов пізнає правдиві границі своєї свободи. А батько мовчав, понурившись. Він не знав, чи подивляти розум свого сина, що тихенько та легенько та й уложив собі цілу стрійну та логічну філософію кастових інтересів, чи смутитися та жалувати молока, котре викормило таку прочвару.
— Але поки се станеться,— кінчив Густав уже лагіднішим, свобідним голосом, — то я б думав, що й вам, старшому поколінню, а спеціально таткові, не слід би закладати руки та ждати з неба благодаті.
— Звісно, що не слід. Але що ж нам, старим романтикам, робити? — гірко якось промовив пан Трацький.
— Ну, — всміхнувся Густав, — се вже дарма, романтику треба за пліт. Наш час реальний, треба й вам реальними очима на світ глядіти. Man muss sich strecken nach der Decken*, —як німець каже. Треба тямити, що тепер в житті одиниць і цілих народів основна сила — капітал. Де срібла нема, там усі патріотизми накупі чорта варті. З голим патріотизмом з голоду погинемо, а як в касі будуть міліони, тоді можемо і в патріотизм забавитись.
Сього вже було Трацькому забагато. Він аж тепер ясно побачив, що те, що він уважав високим розумом у свого сина, був простий, огидний цинізм, що ругається над його святощами. Не кажучи й слова більше, він плюнув і вийшов.
Але Густав не унімався. Ніщо не зраджувало його, і він при всякій нагоді не переставав доточити батька та товкти йому про конечність здобування нових доходів.
— І відки я їх здобуду? Яким способом? — питав батько, виведений з терпцю.
— Треба до промислу взятись, — твердив Густав.
— Ех, сину, ніби ти практичний чоловік, а того не знаєш, що до промислу треба осібної науки і голови не такої, як у мене! Промисл — то ризико, то жидівська річ, а не шляхотська.
— О, вп’ять таки шляхотський пересуд, романтизм, лінивство! Страшно навіть подумати о тім, що міг би прийти час, де б не було коли по півдня в ганку сидіти, курячи люльку, де б треба і тілом, і мозком рушатись, кидатись, працювати! Е, тату, коли вам се страшне, то, звісно, нема що й говорити, але в такім разі згори скажіть собі мат і лягайте до гробу.
— Що ж се ти, сину, в ментори мені накинувся, — озливсь в кінці батько,— яким правом смієш мною коверзувати і говорити мені імпертиненції? Чи я лякаюся роботи, се показує ціле моє життя, проведене в труді, і, певно, в пожиточнішім, ніж твоє. А ти б краще сказав, якими то працями великими та невсипними ти здобув собі право цвікати мені в очі та туряти мене в могилу, ти, молокососе, ти, дармоїде, тратигрошу ти якийсь! От, глядіть на нього, як він до батька промовляє! Дурень один! Ще ждати треба, щоб побачити початок твоєї роботи, а ти вже другим за наставника оббираєшся!
— Але ж, таточку, — з незрушимим супокоєм відповів Густав, — я не хотів вас образити, а коли образив несвідомо, то перепрошаю. Але не в тім діло, таточку! Правда все-таки правдою останеться, незалежно від того, хто її говорить. Я ж про себе не кажу, бо сам знаю, що я досі тілько тратив, а не заробляв. Тут діло йшло взагалі о конечності розширення дотеперішньої вашої господарки, і я раджу взятись до промислу. Що ж в тім образливого?