— Ну, для чого?
— З двох причин. Раз для того, бо вона була причиною смерті свого мужа, котрого я любив і шанував, як батька, котрому більше завдячую, ніж батькові. А по-друге, для того, що вона нині убиває і нищить одиноке найкраще щастя мого життя. Мало вам сего?
— Не мало, коли тілько се правда. Ви кажете: була причиною смерті свого мужа. Яким способом?
Борис зупинився і поблід.
— Пані, звільніть мене від оповідання, котре...
— Яким способом? — холодно, різко повторила Густя.
— Пані, доле моя, вірте мені, лиш крихіточку вірте. Я вам сього не можу сказати, в тій хвилі не можу, але за те ви не повинні осуджувати мене.
— О, певно, що ні, бо ви самі себе осуджуєте! Не говоріть, не говоріть, не треба!
Борис в німім одчаї глядів на неї довгу хвилю. Стояла випрямлена, з лицем блідим, відверненим від нього, холодна і невмолима, немов не та сама, котра вчора ще таяла, пестилась в його обіймах. Жаль лютий здавив його серце. Він відійшов в куток, сів на стільчику, опершись ліктями на коліна і, схиливши лице в долоні, тихо, тяжко заридав. Густя здригнула, почувши його хлипання, бистро зирнула на сльози, що капали з його очей на долівку, і знов відвернулася. Довго тяглась болюща тиша, переривана тільки насилу здавлюваним хлипанням Бориса та плюскотом грубих сліз, капаючих на поміст. Вкінці Густя не видержала. Стиха підійшла до нього і поклала йому руку на плече.
— Борисе, — сказала вона м’яко, — чого ти плачеш?
Борис підвів голову і обтер сльози. Його лице було бліде, але спокійне.
— Плачу за своїм сном золотим, за своїми ілюзіями, з котрими я був такий щасливий.
— За якими ілюзіями?
— Вибачайте, пані. Були хвилі, коли мені здавалось, що ви мене любите. Се були ілюзії. Тілько тепер я переконався, що ви не любили мене, не могли любити. Що ж, се не ваша вина, а тілько моє нещастя. Я вдячний вам навіть за ті ілюзії, котрі хоч кілька день ущасливлювали мене. Тепер вони нараз розвіялись, троха занагло, через те й серце болить, і сльози ллються. Вибачайте, пані!
— Борисе! Мій дорогий, милий, єдиний! Невже ж ти й справді думаєш, що я не любила тебе, не люблю над життя, над свою душу? Ні, се не може бути, ти не можеш бути такий злий, такий несправедливий!
І Густя, ридаючи, кинулась в обняття Борисові, обливаючи його лице слізьми, покриваючи поцілуями. І все минулося для нього, все щезло, мов і не було: і біль, і жаль, і розлука. Вона любить його! Марні всі перешкоди, інтриги і злість,— ніякої боротьби він не налякається, коли вона його любить.
— Густочко, серце моє, ангеле мій! — шептав він, цілуючи її руки, очі, уста,— не плач, я тобі вірю, я тебе люблю! Тебе одну і нікого більш! Клянусь тобі всім, що найдорожче для чоловіка. Не вір сплетням, ні обмовам! Не повіриш?
— Ні, ні!
— Так ти любиш мене? Любитимеш і дальше? Не забудеш?
— Ні, ні.
— І будеш моєю?
— Милий мій, не говори об сім!
— Як то не говорити? Адже ж нині ми розлучаємось, я йду додому. Так треба ж нам знати, що діяти на будуще. Скажи, зіронько моя, будеш моєю?
— Ні.
— Ні? Як то ні? Значить, не любиш?
— Борисе, милий, не допитуйся о те. Хіба мало тобі моєї любві? Мало тобі поцілуїв? Що забігати в будуще?
— Але ж, Густочко, те будуще розпочнеться для нас за годину, то як же нам розставатись?
— Розстанемось, як і зійшлись.
— Що, що ти кажеш? Невже ж се можливо? Адже ж між тим днем і нинішнім ціла вічність, ціле наше щастя.
— Ну, і досить з нас. Вдоволяймося тим, що пережили.
— Густю! — скрикнув Борис. — Невже ж се любов так говорить? Ні, я не повірю, се не може бути! Скажи, голубочко, скажи, що будеш ждати на мене, що не забудеш мене, що будеш моєю!
— Ні, Борисе! Ні твоєю, ні нічиєю не буду! Не муч мене допитуванням! Не налягай на мене, щоб я змінила свою постанову!
— Але ж то не може бути! — скрикнув Борис. — Для чого ж так! Коли ти вважала мене гідним твого серця, то чом же я негідний твоєї руки?
— Дарма, друже мій! Навіть не пробуй змінити те, чого змінити не можна.
— Але ж я не розумію нічого! Чому не можна? Що се значиться? Скажи, Густочко, не муч мене!
— Милий мій,— сказала Густя, обвиваючи руками його шию і притуляючи його лице до свого,— не гнівайся на мене за те, чого я не можу тобі сказати, ані вияснити! Розстаньмось добрими приятелями. Хто знає, чи не послідній раз нам судилось тепер отак при собі сидіти! Ти ж усе говорив, що се все тобі видається сном. А воно й справді так було. Згадуй мене, як сонний привид, от і все, що я тобі можу сказати на прощання.
Борис з крайнім зачудуванням слухав тих слів. В голові йому мутилося, найсуперечніші чуття метались в серці. Він встав і випрямивсь перед Густею, глянув їй сміло і одверто в очі і сказав:
— Ні, пані, сього не буде! Ви помилились в виборі! Думали найти куколку, побавитись нею і кинути, але найшли чоловіка з серцем, а ще до того русина. Ні, пані! Я не куколка! Коли полюблю, так уже цілим серцем, а гратись любвою не вмію. Може бути, що у вас така мода і що ви не бачите в тім нічого злого, нічого неморального, — але я не з того круга. О, тепер я розумію вас. Нікому б був сього не повірив, але своїй власній шкірі мушу.
— Борисе! — благала Густя. — Ти оп’ять пересаджуєш, прибільшуєш і мучиш себе і мене тим, що мені й не снилося.
— Так? Ну, а скажіть мені, пані, відки дізналася ваша мати про нашу любов? Чень же від вас самих?
— Від мене? — повторила Густя, затремтівши. — Ні, Борисе, не від мене.
— А від кого ж? Може, Густав підглянув?
— Ні.
— Може, Едмунд? Або тато?
— Ні.
— Ну, так хто ж міг їй розказати? Хіба Тоньо?
— Т... так, Тоньо, — неспокійно якось шепнула Густя.
— Га, то я тепер зовсім нічого не розумію.
В тій хвилі з подвір’я дався чути голос пані Трацької. — Густю! Густю!
— Мамця кличуть! — скрикнула Густя. — Бувай здоров, Борисе! А слухай, сли мене любиш, не їдь до тої... Міхонської.
— Що ж мені з того, чи я тебе люблю чи ні? І що тобі з того? — сумно сказав Борис.
Густя всміхнулась, кріпко поцілувала його і шепнула:— Дурний, дурний та недогадливий! — ще раз усміхнулася і вибігла з комнати.
— Прощай, милий мій! — шепнула вже з-за дверей І щезла, тільки сукня її зашуршала.
— От тут і розумій її, будь мудрий! — сказав сам до себе Борис і почав ходити по комнаті. Довго ходив він, важучи і сюди й туди Густині слова, і нічого не міг зрозуміти. Її відказ, що не буде його жінкою, такий упертий та безпричинний відказ, лютив і дразнив його, але зате послідні слова блимали в тій пітьмі, мов промінчик надії. І, хапаючись за той промінчик, Борис рішив до крайньої можності тривати на своїм становищі, ждати і не покидати думки про Густю, а вже нізащо не їхати до Міхонської. Він прочував, що коли поїде туди, то міст між ним і Густею раз назавсіди буде зірваний.