— Таких умов Польща не прийме,— каже Потоцький.
А! Як не прийме, то із-за того будете мати великий клопіт. Ми заприсягали козакам згоду на сто літ. Будемо їх проти вас. підпомагати. Нам з тої угоди вийде велика користь. Козаки відтепер не будуть нам перепиняти ходити походами на польські землі, а ваші гетьмани нам не страшні. З того буде нам більша користь, як з річного гарачу від Польщі, ви його і так не хочете платити. Отож наша згода з козаками стояти буде навіть проти волі султана.
Ваша милість, звольте знати, що я не маю права говорити за Польщу, лише за самого себе і за моїх товаришів недолі. Я питаю, скільки, ваша милість, жадав би за нас, старшин, окупу?
Ну, що ж, ви люде багаті. Дасьте нам по 25 тисяч червоних за голову. До того я вимагаю, щоб Польща випустила на волю тих татар, яких там держите, а маєтності ваші на Україні щоб ви віддали козакам і Хмельницькому.
Про викуп то ми можемо говорити, а щодо маєтно-стей, то це неможливо.
Як так, то я вам кажу, що козаки самі собі їх візьмуть.
Тоді обізвався Синявський:
Чи у. вашої милості має ціну шляхецьке слово?
Певно, лицарське слово цінніше золота.
В такому разі пусти мене на лицарське слово, а я, як лиш приїду до моїх Бережан, пришлю зараз 25 тисяч червоних. На це моя рука.
Згода! їдь додому, хай тебе аллах супроводжує.
З узятих у полон шляхтичів викупилося тоді з татарської неволі 580. Тих зараз пустили додому, і Хмельницький їх не перепиняв. Проти того виступив на раді полковник Іван Чорнота.
— Що ти, Богдане, робиш? Як можна ворога з рук пускати? Уіба ти гадаєш, що війна вже скінчена, а я тобі кажу, що ще й четвертини не зробили ми того, що зробити буде треба. Ти пускаєш додому стільки народу на те, щоб, вернувши у Польщу, згуртувались і знову нам на голову влізли...
'— Так ти гадаєш їх вигубити? Це ж не по-лицарськи.
Борони Боже! їх лише треба би на час війни зробити нешкідними. Подумай, скільки на Україні в наших "руках замків та замочків. Вони нам тепер, як з татарами згода, непотрібні. Там примістити б мостивих панів, доглядати їх, а тоді матимемо в руках певних заложників, що ляхи не будуть робити помсти над нами.
Я їх віддав татарам, а вони викупились. Тепер вони вільні.
Вони вільні від татарських сирівців і від їди конятини та інших невигод, але війна ще не скінчена і вони повинні в наших руках остати.
Хмельницький не погодився з думкою Чорноти — і пани поїхали додому.
А ті пани, що не мали чим викупитись, говорили між собою:
— Синявський небагато говорив і договорився, пробуймо і ми.
Коли це сказали Тугай-беєві і просились на слово, то він і слухати про це не хотів:
— Замість добичі, повезу додому цілу торбу лицарських сліп.
Синявськиіі м;ж добру славу про те, що був про своїх підданців дбайлиииіі і не робив їм кривди. Знали це по усій Україні, і тому Опшпський міг безпечно вертатися, не боячись розбурханих хвиль...
Інших панів повезли у Крим серед глуму і насмішок козацтва. Кобзарі .зложили зараз пісню про те:
Поїхали у Крим ридвани, А в них були два гетьмани.
По тім розпаювали добичу. Хмельницькому дісталося 13 возів, навантажених панським добром. Усе військо переодяглось і виглядало по-панськи, мов маків цвіт серед поля. Хмельницький пішов із військом під Білу Церкву.
Слава Корсунської побіди розійшлась по цілій Україні. Пани втікали в Польщу, за ними тягли жиди. Народ посполитий, що досі показував себе покірним, зривався тепер проти своїх гнобителів живловою стихією. Усюди гомонів оклик: "До зброї! Скидаймо ненависне ярмо, пррженім панів, жидів та єзуїтів, проженім ненависну унію і заживім своїми панами на рідній свобідній землі".
Кожний, хто почував у собі сили, зброївся у що попало. Хоч би взяти ломаку в руки, щоб лиш не голіруч.
До Білої Церкви напливав тепер збройний народ...
Хмельницький поручив Чорноті, генеральному обозному, організацію війська, а.сам поїх в у Чигирин поладна-ти свої діла.
IV
ІВАН виговський .
Про другу побіду над поляками довідалися чигиринці зараз. Вони більше, чим хто інший, з того були раді. Бо Хмельницький — теж чигиринець. Було чим величатись, що, мовляв, наш Хмельницький розбив ляхів двічі. До того ще чигиринці мали у війську козацькім свій полк. Тепер, як довідались, що гетьман до них прибуде, ладилися достойно його привітати. Сходилися часто на раду до старого Серпанки і склали цілий план повітання.
Корніенко при допомозі Онацького пильнував бранців.
Бранці все ще надіялись, що Потоцькому поведеться здавити повстання, і тоді вони вийдуть на свободу.
Аж приходить лист від Хмельницького, котрого прочитав Дорнїєнко панам. Уся надія пропала. Тепер треба буде мандрувати в далеку татарщину, поки їх кревні не зберуть грошей,і не пришлють окупу.
Український православний шляхтич Іван Виговський небагатого, але розлогого роду на Україні, прислухаючись тепер розмовам панів-католик в, побачив, в яку-попав колізію у тім конфлікті між панами та козацтвом. Що йому робити? Чи йти і далі зі шляхтою, магнатами тим часом у татарський полон, а потім проти своїх одновірців, чи перейти на бік оборонців батьківської віри так, як це зробив Кречовський, хоч він і неправославний? За Кречовським піде певно багато інших, а тоді він остав би сам. Йдучи зі шляхтою," він пішов би врозріз зі своїм народом, як це багато православної шляхти від часу злуки України з Польщею зробило. Йти з Хмельницьким значило би посвятити свій матеріальний інтерес. Бо він був гарний, вимовний, освічений чоловік і міг зробити у Польщі кар'єру між панською суспільністю. Але треба би в такому разі змінити і батьківську православну віру на католицтво. Тепер під час тої неволі прийшлося жити з панами-католиками і не раз мусив вислухати гірке слово з приводу свого православ'я. Він чув, з якою погордою висказувались його товариші недолі про його святощі, про народ і віру, котрим грозила загибель, коли б справді поляки мали вічно на Україні панувати.
В його душі настала тепер велика зміна, і він вирішив посвятити відтепер усі свої сили на службу свого народу й церкви. Вирішив перейти на бік Хмельницького. Та як це зробити? Чи повірять йому козаки? У панів, що тут з ним жили, була своя ідеологія. У них усе, що непо-льське і некатолицьке, було погане, безвартне, яке треба винищити. А хто їм запродасть свою душу, от хоч би як цей Барабаш, хоч би був зрадником свого народу, яким кожна чесна людина гидиться, буде у них добрий і славний. Він знав, що і його прозвуть зрадником, але краще бути названим зрадником і мати чисту душу, ніж бути справдішнім зрадником.свого народу. Та може бути і таке, що не зможе свого плану виконати. От леда хвиля, прийдуть татари й заберуть його з собою як свого бранця. Якби сюди приїхав сам Хмельницький, він би з ним порозумівся. Хіба зачинати з Корнієнком, бо то якийсь повірений Хмельницького, коли йому таку важну місію доручив. Відтепер скільки мога важну державсь осторонь від своїх товаришів неволі і старався поговорити з Корнієнком на самоті.