— Ви серйозно? — радісно спитала вона.
— Розумієте, я стаю таким дурнем, що хочу вірити вам. Хіба це не дурість? Але я навіть рискну побути з вами хвилин п'ятнадцять.
— Мені хотілося б, щоб ви обидва хоч коли-небудь перестали дражнити мене,— прохально сказала вона.— Мені хотілося б, щоб ви навчились довіряти мені й іноді розлучалися з Блаунтом: адже скільки разів я казала вам, що не збираюсь робити нічого, що могло б завдати вам шкоди, не попередивши вас про це.
Грегорі, задоволений, подивився на неї. Він був зворушений, йому було жаль її і ще більше самого себе.
Він розумів, що мимоволі, незважаючи на дружину й дитину, ступив на шлях, на який не повинен був ступати, і разом з тією, яку він, по совісті, не міг поважати. Він прекрасно усвідомлював, що ні тепер, ні будь-коли в майбутньому їм не бути разом. І все ж він барився.
— Ну от, нарешті ми й самі,— промовив він.— Тепер ви можете робити вашу чорну справу: мене нема кому захистити.
— Це було б вам наукою, пане хитрун. Якби я запропонувала вам посидіти зі мною хвилинку, то ви уявили б, що за "кожним деревом ховається шпигун. Смішно казати, як ви поводитесь. Але як би там не було, а вам доведеться почекати, поки я піднімуся нагору змінити туфлі. Тиснуть страшенно, не можна терпіти. Якщо хочете, пройдіть туди, до веранди, або я повернусь сюди. Я на хвилинку. Не заперечуєте?
— Ну, звичайно, ні,— погодився він, думаючи про те,
що веранда — надто затишне місце, тут, біля під'їзду, безпечніше. — Будь ласка, біжіть. Але краще повертайтесь сюди. Я тут поки що покурю.
Він вийняв сигару і збирався, зручно влаштуватися, але вона вернулась.
— Вам доведеться відчинити мені двері,— сказала вона.— Я зовсім забула про них.
— Ах, правда, ну звичайно.
Він підійшов до дверей, пошукав спочатку великого ключа, що цього пізнього часу завжди висів збоку, і, не знайшовши його, глянув на замок. Ключ був там.
— Це я. пробувала відчинити,— пояснила Імоджін.
Він узявся за ключ, і, на його подив, замок піддався
без будь-якого зусилля з його боку. Він обернувся і глянув на неї.
— Здається, ви казали, "що двері не відчиняються,— промовив він.
— Раніш не відчинялися. Не знаю, чому тепер замок піддався, а тоді я не могла відімкнути. Можливо, хто-не-будь пройшов тут з того часу. Ну, я побіжу і зараз же повернуся.— Вона побігла вгору широкими сходами.
Грегорі повернувся на попереднє місце; йому було трохи смішно, але й на думку не спадало, що в цьому є щось чудне чи недобре. Все могло бути саме так, як вона казала. З замками бувають несподїванки; а може, хто-небудь уже виходив і відчиняв двері. Нащо завжди морочитися сумнівами? Можливо, що вона справді любить його, як давала це зрозуміти, або дуже закохана і нікому не дозволить скористатися, нею, як зброєю проти нього. Цілком можливо. Ні, справді, розсудливо міркував він, вона тепер зовсім не така, якою він спочатку вважав її і якою вона тоді була; потрапила в тенета власних почуттів і, підкоряючись йому, почала поводитись зовсім не так, як розраховувала. Якби не був він жонатий так щасливо, може, з цього що-небудь вийшло б, думав він.
Темно-зелена стіна дерев, що стояла перед ним, жовте світло з скляної кулі, вставленої в стелю, світляки й стрекіт цикад — усе заспокоювало й розважало його. Він починав думати, що кінець кінцем політика — принаймні та, до якої він причетний,— не таке вже кепське заняття, навіть коли тебе переслідують. Досі він непогано заробляв, постачаючи прекрасною інформацією деякі газети й політичні організації — найвизначнішу було припасено на завершення, — а ця справа відкривала перед ним значно вигідніші перспективи, ніж ті, що були в нього в часи його праці в газеті; майбутнє, коли не рахувати того, що сталося за останні кілька тижнів, уявлялось йому досить принадним. Незабаром він завдасть місцевим верховодам убивчого удару. Тоді він зможе посісти в місті високе становище. Його не так уже й легко обдурити* як вони гадали; до того ж, ця чарівна дівчина закохалася в нього.
Якийсь час він дивився вздовж темно-зеленої алеї, якою вони пройшли, потім почав безтурботно споглядати якесь сузір'я, іцо видніло над вершками дерев. Раптом... а може, й не раптом?., шепіт чи тільки натяк на шепіт... немовби тільки відчулись якісь звуки, і, коли він прислухався уважніше, наче легкі кроки залунали по той бік живоплоту. Звук був такий тихий, що його можна було вважати за шелест трави або хитання гілки. Грегорі миттю насторожився, всі його м'язи напружились, і він увесь внутрішньо підтягнувся — не тому, що чекав чого-небудь жахливого, а... невже вони знову взялися за старі трюки? Знову ці таємничі садівники? Коли ж*це скінчиться? Вийнявши з рота сигару й зупинивши качалку, на-якій він повільно погойдувався, він вирішив не рухатись, навіть не ворушити руками, така зручна була його позиція; праворуч і ліворуч стовпи, що стояли між ним і кущами, правили йому за прикриття, і він міг бачити, сам залишаючись невидимим. Чи знають вони, що він тут? Як вони могли дізнатися? Як і раніш, безперервно стежать за ним? Чи має вона до цього відношення? Він вирішив був підвестися й піти, але в цю ж мить подумав, що краще трохи почекати й подивитись, що буде. Він піде, а вона повернеться і не знайде його на місці... Невже готується якась нова каверза?
Поспішаючи обміркувати все це, він разом з тим до краю напружував слух. Сумнівів бути не могло — хтось тихо йшов з лівого боку по той бік огорожі, і не один, а двоє: як тільки кроки першого затихли десь зовсім близько, звідти ж почулися кроки другого, такі легкі й обережні, наче хтось скрадався на котячих лапах... Шпигун, провокатор, навіть убивця,-— міг з'явитися хто завгодно, він це розумів. Хтось ховався й підкрадався, і це так впливало на нерви, було так страшно й тяжко, що він став сам не свій. Еге ж, видно, не слід було відпускати
Блаунта й затримуватися тут. Він ладен був піти, його проймав дрож, але в цю мить йому здалося, що він чує кроки Імоджін, яка спускається сходами. Виходить, вона все-таки повертається. Вона тут ні при чому, даремно він цього боявся... чи, може... Хто скаже? Але йти звідси тепер було б безглуздо. Вона побачила б, що він знову їй ні в чому не довіряє, а ця стадія в їх стосунках, здавалося, вже минала. Вона не раз обіцяла не тільки не шкодити йому, але й оберігати, його від усієї цієї компанії. Ні, спочатку він скаже їй про цих, що ховаються за живоплотом, а потім піде. Він скаже їй, що вони, як і раніш, стежать за ним, ладні кожної хвилини зловжити його довірливістю.